Прапороносці - Сторінка 6

- Гончар Олесь Терентійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Ви не ніяковійте, будьте задиракою, тримайтеся зухваліше, — повчав він Черниша, — а то вам будуть наступати на пальці. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тільки рік, як випурхнув з академії. Так, я академік, будь ласка! Я певен, що вам сподобається наша сім’я. У нас ви скоро змужнієте, у нас люди швидше зростають, аніж в тилу, якщо, звичайно… Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?

— Бій покаже, товаришу гвардії підполковник! — відповів Черниш, заливаючись рум’янцем. Воронцов раптом повернув голову і подивився на Черниша з-під своїх кошлатих, рудих, ніби вицвілих на сонці брів.

— Комсомолець? — запитав Воронцов, хмурячись.

— Так точно, комсомолець, товаришу гвардії майор! — схопився Черниш зі стільця.

— Сядьте, — сказав Воронцов і одвернувся до стіни.

— Бій, бій — це для нас найкращий атестат, — провадив далі Самієв. — Відвага, хоробрість — найвища якість в людині. Принаймні я вважаю справжніми людьми тільки хоробрих. Ви спортсмен?

— Альпініст, товаришу гвардії підполковник.

— Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться… в Альпах.

Чернишеві радісно захопило дух:

— А ми й там будемо?

— Будемо! Будемо, гвардії молодший лейтенант («Гвардії!» —подумав Черниш), скрізь, скрізь! Наші крила тільки розгортаються!

— А наступ скоро, товаришу гвардії підполковник? — не втримався Черниш, хоча розумів, що питати про це не зовсім тактовно. Самієв і Воронцов переглянулися і разом посміхнулись. Посмішка змінила обличчя Воронцова і наче всього опромінила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, і відчув тепер себе з ним невимушене й вільно.

— Який нетерплячий, га? — заговорив Самієв. — А ви готові?

— Готовий,товаришу гвардії підполковник!

— Добре. Не турбуйтесь: наш поїзд рушить точно за графіком. Хвилина в хвилину, саме тоді, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мінометну? Чудово! Брянський — ветеран полку, сталінградець-комуніст, культурний офіцер, в минулому студент, здається, з Вітебська…

— З Мінська, — поправив Воронцов, повільно закриваючи очі втомленими повіками.

— Так, так, точно — з Мінська! Золота голова! Коли кінчимо війну, я його обов’язково направлю в академію. Його місце — там. Ти як дивишся на це, майор?

— Не поспішай, — відповів Воронцов з заплющеними очима. — Війна ж не сьогодні кінчається? — І після паузи сам собі відповів: — Ні.

Прощаючись, Самієв на мить задумався і, ніби між іншим, запитав Черниша:

— Нам, до речі, потрібен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я…дам запропонував?

Черниш почервонів. Хоч йому і сподобалась пропозиція підполковника, але, дивлячись довірливо й щиро Самієву в вічі, він одповів:

— Дуже дякую, товаришу гвардії підполковник, але краще я піду на взвод. Мені вже й так соромно, що я досі не брав безпосередньої участі…

— Розумію, розумію, — перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме своєю відмовою став йому дорожчий. — Бажаю успіху в наступних боях…

Воронцов витяг з-під кожуха свою гарячу руку і подав її Чернишеві. Рукав спідньої сорочки закотився на руці аж по лікоть, і майор видався Чернишеві цивільним, як батько.

— Ми ще зустрінемось, — сказав майор сухими губами. — Перед нами дорога… далека і… дуже відповідальна. Потім майже пошепки Воронцов додав:

— Так ви готові?

— До всього готовий.

Черниш і справді почував у собі готовність, небезпеки його не лякали, дороги кликали, хоча ніхто не міг би сказати, чи далеко вони його поведуть, чи обірвуться десь тут, неподалік цього низького бліндажа, що загубився серед горбатих просторів зеленої Румунії.

Вийшовши, Черниш якусь мить міркував, куди йому рушати. Ще в штабі йому розтлумачили, як знайти третій батальйон, і тепер він рушив у тому напрямку — попід занедбаним залізничним насипом.

Проходячи повз штаб, що розмістився у бетонованому ві-адуці під залізницею, Черниш побачив запорошеного зв’язківця, який прив’язував до дерева гриватого білого коня.

Напередодні Черниш зустрічав цього бійця в дивізії, щось питав тоді в нього, і тепер боєць козирнув йому, вже як давньому знайомому. Чернишеві стало приємно.

З віадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами під пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи немає там румунських «музикантів». Раптом погляд начальника зупинився на коневі, припнутому до дерева. Штабник вирячився на нього, як на щось жахливе, неймовірне, і, заїкаючись від хвилювання, накинувся на бійця:

— Чо-чому кінь білий?! — Певно, він хотів сказати, чому білий кінь не замаскований.

Боєць мовчав, весело кусаючи губу.

— Я вас пи-та-ю, — тряс штабник папкою бійцеві перед носом, — чому кінь білий?

Зв’язківець виструнчився і відповів з лукавою чіткістю:

— Не знаю, товаришу гвардії майор, чому кінь білий! Може, з-під білого жеребця!

Черниш засміявся і пішов, не чекаючи кінця розмови. Починалося нове життя з новими стосунками, з новими інтересами.