Приблуда (1925) - Сторінка 2
- Васильченко Степан Васильович -Потім хвастались:
— Еге! У нас неабиякий будинок — ми й французьку-німецьку мову учимо!
Один витяг із-під шафи обдертий підручник, вибив об коліно пилюгу з його, почав розгортати:
— Ось дивися, Мишко, оце — дер штуль, а це…
… Почали вибивати кописткою у битий чугун — дзвоник мусить бути. Всі зразу кинулись, усе покидали і, як на галич, з вереском, з криком ринули в столову:
— Обідать!
Мишко стояв на порозі.
— Мишко, іди й ти до нас обідать!
Мишко затурбувався:
— Ні, я не хочу! Це я так, подивитись.
— Чому? У нас сьогодні на обід дер зуп — без хліба, без солі й без круп, а зате з кістками.
Коло великого щербатого казана стояла підтикана чергова з битим черепком замість ложки. З казана випирали костомахи, ніби в той "der Suppe" вперли цілий коров’ячий кістяк. Пара йшла, як із жлукта.
Кличуть:
— Іди, Мишко!
Мишко тихо:
— Я вже обідав.
Хтось цікавий:
— А що ж було у вас на обід?
— Борщ із м’ясом, і каша молошна, і чай з булкою в накладку і…
Мишко ковтнув слину й замовк.
… Обідали. Здавалося, парив дощ: шуміло, плюскотіло, тріщали кістки, торохтіли миски. Ніяких розмов: лусне десь по лобі ложка, хтось із малих кусне сусіда за ухо — короткий виск, і знову до роботи.
Мишко стояв, схилившись на одвірок, нахмурений. Все одхиляє убік голову, ніби на той обід і дивитись не хоче. Тільки в горлі у його кавкало, мовби глитав великі камінці.
Надворі завечоріло. Засвистів, заплакав у холодній грубі вітер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтіли крупи у биті вікна. Зацокотіла малеча зубами…
— Гріться! — Почали стрибати в довгої лози, в кобили. Хлопці спершу, далі й дівчата.
Двоє з хлопців тягнули в кімнату кілька дощок із сусіднього паркану. Тута ж, на підлозі, пиляють, рубають, кришать на тріски…
Незабаром у панському напівзруйнованому каміні запалали дрова. Збилися до каміна, як циганчата.
Цілий день бігав Мишко з хлопцями, як свій; носив казаном воду од криниці, лагодив двері, підмітав, гомонів, сміявся. Стемніло — зажурився. Стоїть самотній коло вікна, смутно дивиться на темні вікна, мне свою брудну благеньку будьонівку із зіркою.
А вітер: гу-гу-гу! за вікнами, аж мурашки поза спиною…
За гомоном про його було забули, далі хтось побачив:
— Гляньте, Мишко і досі в нас!
— Мишко! Як же ти додому підеш? Чуєш, що то надворі? Там десь, певне, твій папа та мама скрізь бігають та шукають тебе.
Мишко низько схилив голову. Один — ближче до його, придивився: котяться дві сльозини в Мишка, як той горох, по лицю.
— Еге-ге! Та він, сукин син, чи не голодающий! Мишко затулився драним рукавом і гірко заплакав:
— Я без-при-тульний…
Всі од каміна, обступили, дивляться:
— От тобі й папаша з мамашею!
— От тобі й каша з молоком, і чай у накладку з булкою.
Старші суворо до його:
— Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав? Мишко витер до сухого очі полою, насунув свою будьонівку на голову, важко зітхнув, мовчки пішов до дверей. Стало жаль:
— Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганяємо! Зажди…
— Що ж його робити?.. — Почали щось між собою шепотіти.
Хтось із дівчат голосно запротестував:
— Хто його знає, що воно за хлопець, може, обікраде вночі, як той босяк Володькін, та й утече. Один спалахнув:
— Та яке ти маєш право так на його казати? Ти докажеш?
Галя спохватилась:
— Та я ж не на його, я так тільки…
— "Так тільки"… "босяк"… А ми хто такі? Хіба ж ми не такі, як і він?
— Та я ж не на його казала, чого ти причепився?
У того вже загорівся якийсь жаль:
— "Босяк"… Та, може, він кращий за нас усіх у мільйон разів! Може, він артист-музикант буде! Розумієш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товариші! На раду!
На раду. зібралися старші. В спальні, в темному кутку. Малеча — на варті. Радили на диво тихо, діловито й коротко. Вирішили — днів з скілька передержать Мишка потайки в будинку; далі, коли трохи покращає стан, улучити нагідний момент і всією бурсою прохати Параску Калістратовну прийнять хлопця до гурту. Сподівалися, що буде як і раніш бувало, — покричить, посердиться, а далі заплаче й прийме. Вони вже добре знають її, реву.
— Ну, Мишко, тепер катай під ліжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з міста.
Недовго вагаючись, Мишко тільки захурчав, куди показали. Далі вистромив голову, моргає весело, бадьоро:
— Товариші, пошамать би чого-небудь трошки!
— Нема ж, Мишко, нічогісінько, може, чого завідуюча привезе на вечерю, тоді принесемо.
Мишко:
— Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані, я бачив, — дві кістки лежать.
Дівчата назбирали, принесли пелену кісток, принесли якесь шмаття:
— Ось тобі, Мишко, барахло — замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба — гукни. Сам не вилазь.
— Товариші, коти з спальні: здається, шумить-гримить наша Параска!..