Причепа - Сторінка 56

Як радились, так і зробили, передніше спитавши матері.

Купили вони візок, а батько… все-таки батько своїм дітям,— мусив купити доброго коня, «для унучка», як він казав, хоч передніше і прочитав добру молитву та виварив воду і жінці, і Якимові, і невістці.

Почав синок Якимів підростати, почала Зося знов до себе гостей закликати сливе кожного дня. Наймичка тільки те й робила, що поралась коло їх, гріла самовар, бігала в крамниці по ласощі та варила вечерю. Сама Леміщиха, люблячи без міри і без тями свою невісточку, часом служила їй, як наймичка: гладила сукні, спідниці, варила кофе, ставила самовар, готувала гостям вечерю. Вся та біганина й вештання сердило старого Лемішку. Часом зумисне він одсилав наймичку будлі-куди по хазяйству, і гості Зосині часом пили дуже пізно чай. Зося знала те і нишком лаяла старого батька.

Мала дитина не давала Зосі вночі спокою і часом розхожувалась саме при гостях. Яким і Зося почали прохати в батька дати їм свою кімнату. Для однієї тільки дитини згодився старий перенести своє ліжко з того місця, де воно стояло ще од весілля, хоч і важко йому стало, як рушили з місця його, старого. Лемішка полюбив унучка, як другого рідного сина. Часом було вночі заплаче дитина. Всі сплять, як побиті. Ніхто не встане поколихати дитини. Один батько зараз почує, човгає старими, але міцними ногами до колиски і при світі місяця довго гойдає колискою за почепку й уколошкає малого плаксія. І не раз Леміщиха, прокидаючись, бачила його старе, суворе лице, сиву голову, обернену до дитяти, як воно вже мовчало і спало тихим сном. І не раз було, як розплачеться дитина, старий приходив і своїми міцними руками, що вдержали б за вуха ведмедя, тихесенько брав дитину на руки, ніс у світлицю, ходив по хаті, ставав перед образами, бубонячи молитву, приносив вже сонну дитину і, перехрестивши, клав тихо в колиску. Стара нянька говорила, що він уміє замовляти ті уроки, що наслані на дитину лихими людьми…

Зося звеліла перенести своє ліжко в кімнату старих, а свою кімнату переробила на світлицю, купила нову канапу, оббиту червоною матерією, розставила шість нових гарних стільців, простелила килим під канапою і під столом. Мати, потай од батька, достачала їй грошей, що заробляла за огородину. Час од часу Зося стала веселіша і якось бадьорніша, знов скликала молодих гостей у свою світлицю; час од часу вважала вона, що її думка справджується, що її хазяйнування ширшає в оселі старого Лемішки. Всім забезпечена, вона цілі дні й вечори сиділа в своїй світлиці, вишивала на п’яльцях гарусом квітки, плела з ниток скатерки, завіси до вікон, до дверей, до своєї постелі…

— Ви б, невісточко, взяли ключі та пішли б з наймичкою до комори. Надворі негода, а ви не вважаєте на те, що стара мати мусить усюди вештатись та бігати по грязі. У вас ніжки молоді, а ви все сидите та швидко всі хати заснуєте отими сітками, нікому не потрібними!

Так гримав старий батько на Зосю. Зося кидала свої п’яльця, вбиралася в теплу удяганку і мусила йти з ключами до комори видавати харч на обід, проклинаючи те просте, грубе сільське господарство і старого Лемішку. Наймичка набирала пшона, солі, борошна, набирала багато зайвого і почала красти, а Зося навіть не бачила, що брала наймичка, і з нетерплячкою дивилась на далекий гай, стоячи на дверях комори. Трапилось так, що один наймит виніс з комори пару чобіт зараз-таки слідком за Зосею. Лемішка знайшов ті чоботи і прогнав наймита. Зосі не сказав ні слова, але од того часу Зося не ходила більше до комори з ключами…

Почала Зося вередувати так, що ні мати, ні Яким не вміли їй нічим догодити. То страва була дуже проста, то печеня пересмажена, то хліб перепечений або з закальцем, то нетривна й несмачна страва, то наймичка не слухала її! Батько все чув і терпів.

Надходив день Зосиних іменин. Лемішка не мав звичаю справляти щось їй на іменини, бо такий звичай не поводиться між простими людьми. Зося знала, що в його є багато грошей, і була дуже зла, що свекор ніколи не купував їй гостинців.

— Якимцю! я хочу справити собі сукню на свої іменини. Позавчора наша казначейша в гостях у протоєрея розпустила свою нову шовкову сукню і, ходячи по хаті, надісь, зумисне вертіла своїм довгим хвостом передо мною. Сукня, правда, й дорога, але коли б ти знав, як вона погано зроблена, який простий, мужичий кольор матерії! Я їй докажу, що вона з своїм смаком нічого не варта передо мною. Справлю я собі сукню таку, яку я бачила в театрі, в опері, на примадонні: всю чорну, з міцного шовку, а на боках повкидаю яснозелені широкі клинки аж до долу. Попущу я шлейф рясний та довгий, на пів-аршина довший, як у неї.

— Серце Зосю! я грошей не маю.

— Я набор візьму, а батько нехай заплатить. Не збідніє, одначе грошей має дуже багато! Ніколи пак не купить гостинця ані на сміх!

— А як часом не заплатить?

— То заплатить часть мама, а часть— ми самі. А я натякну: наряжуся і… подякую татка за гостинець… Нехай-таки знає честь!

— Серце Зосю, не дратуй ти батька! Він чоловік добрий, але простий і крутий.