Причепа - Сторінка 84

— Кому вже, кому, а мені треба позавидувати їй,— обізвалася Зося, ніби гудячи й судячи себе, але то була тільки хвала собі.— З мене зовсім не хазяйка! Що піду до пекарни, зачую дух з комина, то зараз і вчадію! Пішла б і на город— собак страх як боюсь! А з тими наймичками треба все гарюкатись, сваритись, а я ніяк не вмію обійтись із ними. Я зовсім незугарна хазяйнувати.

— А як вона обходиться з слугами!— знов говорила Теодозя.— Їй-богу, любо дивитись! Так запросто, так по любові; зовсім, як бог велів! Ой, як я люблю, як слуги сміливі в хаті, не забиті, не трусяться, як прислуговують тобі!

— Кому не подобається та патріархальність! але ж як трудно до неї вернутись в далекі віки!— перебила її Зося.— То треба великої просвіти! Я з цим тутешнім людом ніяк не полажу! Чи це село таке, чи, може, в Кам’яному інші люди; тут треба все принукувати палицею, нагаєм, та й тим нічого не вдієш.

Ясь почервонів. Зося зрозуміла, що вже переборщила трохи й переступила міру в похвальбі й облесливості, бо було знать, як на долоні, що вони мають Ганю за просту, що Ганя братається з людом, сама ходить до пекарні, на город і собак не боїться.

— А як вона вміє гостей прийняти!— хвалила далі Зося,— як вона вміє не дати вам нудьгувати ні на хвилиночку. До кожного присяде, кожному скаже приємне, привітне слово. Ой, що то за людина! Що то за щастя вам послав бог! Жити з такою просвіченою дружиною і разом з тим— з такою хазяйкою, раз у раз мати в хаті таке розумне подружжя, мати з ким розумним словом перекинутись, поговорити не тільки про щоденний клопіт, та й про речі вищі, властиві чоловікові з розумом і просвітою. Ой, як я дякую богові, що він мені послав мою милу Теодозю з нашої милої Варшави. З нею я тільки душу одведу, поговорю, поживу розумом і навіть серцем…

Зося схопилася з місця, кинулась на шию Теодозі і почала з нею щільно цілуватись. Обоє плечі її дуже висунулись з-під чорної сукні. Потім Зося сіла, підперла голову, похнюпилась і ніби замерла. Всі мовчали, всі поважали ніби її смуток, хотіли дати їй час переболіти душею од чогось.

А в Яся плила думка про Ганю, думка про те, як на неї дивиться сусіднє товариство, як дивиться Зося. Він поглядав на біломармурове плече Зосі, на профіль її лиця і почував, що вона панує тепер в його серці, що вид Гані все далі й далі одсувався, туманів. Недурно ж Теодозя й Зося розсипали перед ним стільки хвальби. Вони закидали її квітками, як закидають яму мерця сирою землею.

— А як вона оригінальне говорить по-польській,— кинула ще одну квітку в Ганину яму Теодозя.— Як мило воно в неї виходить! як вона чудово вимовляє слова! Ніхто б не сказав, що вона московка чи українка! їй же богу! іста полька! З вас, бачу, великий вчитель. Я не знала за це!

Ганя ледве вміла кілька слів по-польській і крутила ту польську мову, як і московську, звичайно, по-своєму, на свій український лад. Як дочка священика, вона чудово говорила тільки по-українській. Сам Ясь, бувши ще економом в Нестеринцях, розмовляв з жінкою і з челяддю по-українській. Тепер чогось йому стало сором, що Ганя не вміє говорити no-польській.

Всі сиділи мовчки. Зося й досі сиділа, похиливши голову. Коли це з другої кімнати ввійшов Яким, зовсім так, як от виступають актьори на сцену з-за декорацій. На голові в його волосся було розкудлане, картуз зліз набік. Його очі блищали дико, як у вовка. Він приспівував і пританцьовував, узявшись у боки.

«Я на місці була, я горілку пила! Диб, диб на село! кив, морг на його!» приспівував Яким, химерно присідаючи, як стара баба, і прямуючи через світлицю, йому все здавалось, що він йде вулицею, бо на сидячих людей він і не дивився. Він почав розмовляти сам з собою, як звичайно буває з людьми в хмелю.

«А баба Параска приймає вечерю з стола; я до неї: «а потанцюй, стара бабо!» А вона: «Я на місці була, я горілку пила: диб, диб на село! кив, морг на його, бо то любка його».

І Яким знов, очевидячки, передражнював стару бабу Параску, як вона пританцьовувала. Він по-баб’ячій тупцяв по хаті і так смішно згорбився і одкидав ногами набік, що треба було од сміху за боки братись. Запримітивши людей, він став серед хати, втирив очі їв Яся, потім зняв картуз і промовив чогось по-французькій тоненьким голоском: «Bonjour, madame!»

Разом з тим він одсунув далеко позад себе одну ногу, а, другою трохи не став на коліно. Дами полякались. Зося зблідла. Ясь тільки дивився на його.

«A! bonjour, mademoiselle Theodosie!» пропищав він знов, очевидячки, передражнюючи Зосю і кланяючись до стіни.— «Bonjour, Zophie!» пропищав він знов, перескочив напроти і знов кланявся. Він так добре передражнював у голосі і в постаті свою жінку і Теодозю, як найлуччий актьор.

«Bonjour, madame Парасковея!» промовив він, обернувшись вже просто до Теодозі, і тут він заточився і трохи не наштрикнувся на її ніс.— Ану! диб, диб на село! пішла! Марш!

Все це було сказано по-українській. Теодозя схопилася з місця. Ясь за нею.

— Що це ти робиш!— крякнула на його голосно Зося.— Ох, я безщасна!— заламала вона руки і забігала по хаті.— Пішов спати, ти, волоцюго!— крикнула вона на його.