Причепа - Сторінка 91

А мати обнімала дочку і плакала разом з нею.

— Ішла ти, Ганю, заміж,— душа моя вже почувала ніби щось недобре. Недурно я так тривожилась, недурно я не хотіла тебе заміж за його давати. Не до пари він тобі. Не по-моєму ж хіба й вийшло?

— Ат! верзеш бог зна що!— говорив отець Хведор, сидячи на возі.— Прийшла дурість в голову, то й дуріє, та й годі. Перетреться-перемнеться та й так минеться колись.

Вернувсь Ясь додому і почав зараз чіплятись до Гані.

— То ти оце батькам своїм жалілась на мене! прошения подавала! В своїх вчинках я вольна людина. Що ж вони мені заподіють у моїй господі? Коли б ти наказала своїм, щоб вони мене не турбували та більше не приїжджали до нас! Ото було б найкраще.

І батьки Ганині вже більше до його не приїжджали. Зосталася Ганя сама без поради, без товариства; сама, як билина в полі, з своєю малою дитиною та з своїм горем.

XII

Вже стала надворі осінь. Одного дня Лемішковський дуже здивувався, побачивши в вікно якусь здорову жидівську балагулу, котра під’їжджала під ґанок. З балагули вилізла одна сита, аж гладка пані, а за нею вилізла друга, ще гладша, чіпляючись ногами й руками за полудрабки, неначе лізла черепаха. Обидві вони були повбирані в чорну одежу, позапинані чорними хустками. В руках у їх теліпались чорні ридикулі. Жид подавав їм з воза якісь скриньки та торбинки.

— Що воно за невіра!— думає Яким.— Чи не черниці часом приїхали просити на монастир?.. Зосю!— гукнув він до жінки,— глянь лиш, які опудала лізуть до нас у хату. Чи не черниці які або странниці-прохачки?

Зося вже хотіла взяти двері на клямку, але глянула в вікно і пізнала своїх сестер, Люцину й Рузю. Швидко в хату поввіходили сестри і привітались до Зосі і Якима. Обидві були вже не молоді, та гладкі, як годовані. Зося кинулась до їх на шию. Недавно перед тим вони писали до Зосі, що мають у Києві невелику службу в ключницях, а Зося просила їх до себе в гості і обіцялась знайти їм службу у сусідніх поляків-дідичів. Вони найняли балагулу і повбирались в чорне за прочан, щоб на дорозі заїжджати на ночівку або на попас до сільських священиків, де їх вітали по-патріархальному, давали їсти й пити, клали спати на перинах і коням достачали вволю сіна й вівса.

— Ох, яка я рада, що ви оце приїхали до нас на зиму!— говорила Зося.— Як ми тепереньки весело будемо жити з нашою милою Теодозею, з вами, з Серединськими і всіми нашими новими приємними сусідами!

— Та як же ти, Зосю, розжилася!— промовила Люцина, оглядаючи хати,— які килими, дзеркала, мебіль. Це багато краще, як було колись у тестя Лемішки.

Зося щось шепнула на вухо сестрам, а вони осміхнулись. А Яким стояв, як пришиблений з-за вугла мішком. Він дивився, як родички зносили свої дрібні пожитки, скриньки, свої завініння, свої торбинки, і в душі його хололо. Сестри займали собі кімнату, прибивали, прибирали, ставили речі, навіть не питаючись у його. Швидко вони зовсім умостились у його господі і почали жити, ніби назавсіди.

— Отче Микито, голубчику, батечку! порадьте, що мені робити?— жалівся Яким отцю Микиті.— Приїхали сестри моєї жінки з Києва, ситі, гладкі, як годовані льохи, звили гніздо в моїй хаті, об’їдають, обдирають мене. Десь, знать, жили в заможних панів, позвикали до міських звичаїв та розкоші. Сливе щотижня наймички носять воду, гріють їм окропи в золійниках на купіль, тільки те й роблять, що коло їх тупцяють. А вони сидять собі, позгортавши білі ручки, нічого не роблять; оце викупаються в ванні та знов на ліжко, п’ють чай вранці, лежачи в постелі. В мене сім’я; вони мені швидко вуха об’їдять.

— А ти, голубе, не знаєш, що робити? візьми добру ломаку та й повиганяй з хати.

— Як же воно так? Буде це незвичайно трохи, якось не до ладу.

— А вуха об’їдати— це звичайно? га?— спитав отець Микита.

— Ой, не насмілюсь, їй-богу, не насмілюсь! Я й жінці не смію слова сказати.

— Бо ти таки і справді Лемішка!

Яким збирався побалакати про це з Зосею, та все в його язик не повертався, все він одкладав на другий день.

А Зося й справді не нудьгувала цілу зиму в товаристві двох сестер, та Теодозі, та Серединського, та кількох лисих кавалерів, котрі внадились і бували трохи не щовечора в їх компанії, яка їм приходилась якраз по вдачі.

Кожного довгого зимнього вечора серед кімнати застелявсь довгий стіл, коло якого пила чай уся ця збірня. Потім Зося, як господиня, сідала край одного кінця стола в здоровому м’якенькому фотелі. По правій руці коло неї сиділа Теодозя, по лівому боці— сестри й дочка. Вони робили більше панську роботу, мало потрібну в хазяйстві: плели з ниток скатерті, якісь кружельця з гарусу під ліхтарі, якісь кисети на тютюн. Читали дуже рідко. Часом Рузя або Теодозя голосно читала будлі-який поганенький роман, позичений в будлі-котрого сусіда. Зате ж вони лепетали безперестану, без упину.

Серединський бував на таких вечорах сливе щодня. Тоді Теодозя давала йому місце по правій руці в Зосі. А як приїжджали лисі кавалери, то вони примощувались коло трьох паннів. Якимові не було місця коло того стола. Про його ніхто й не дбав, навіть вухом не вів, і він сам починав ставати осторонь од їх усіх і навіть од своєї жінки.