Пригода з «Кобзарем» - Сторінка 4

- Мирний Панас -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Обід скінчився, то й ми всі повставали з-за столу й перейшли в гостинну, куди незабаром прибув папа з книжкою в руках. Він сів у своєму кріслі і, розгорнувши книжку, почав читати "Думи мої, думи мої". Мама, як тілько зачула просту мову, зараз перепинила папу і сказала гувернантці одвести нас гуляти.

— їм не пристало слухати таку мову, — додала вона по-французькому.

Як нам не хотілось іти, як бажалося почути, що папа буде читати! Та не послухатись маминого наказу не можна, і ми з братом нехотя вийшли з хати.

Того ж таки вечора я похвалилася Марті, що папа аж із самої столиці, получив книжку, написану простою мовою.

— Що ж у тій книжці пишеться? — питає Марта.

— Не знаю, — одказую їй. — Тілько що папа почав читати про якісь думи, а мама звеліла нас вислати.

— Кепсько… Послухати б! — щебече Марта.

— Підожди. Книжка у папи в кабінеті. Я знаю, яка вона. Коли-небудь, як папи не буде дома, я її непримітне візьму та крадькома й прочитаю тобі.

Недовго нам довелося того дожидати. У неділю папа з мамою зібрались провідати сім’ю якогось знайомого пана. Після сніданку вони зразу поїхали, наказавши гувернантці нас доглядати.

— А як ми забаримося, то й обідайте без нас, — додала мама.

— Слухай, Грицю, — зашепотіла я братові. — Ти вигадай що-небудь таке, щоб гувернантку зіпхнути з очей, а я тим часом книжку у папи спроворю та хоч трохи почитаю з неї Марті, поки наші вернуться додому.

— Так і я ж хочу слухати, — каже брат.

— Я тобі розкажу потім… А може, як-небудь книжку викрадемо на ніч: тоді й тобі почитаю.

— Добре, — одказав брат і зараз повернувся до гувернантки.

— Фрейлен Луїзо! Даваймо в що-небудь гратися! Ви люба! Ви мила, фрейлен Луїзо! — почав лащитись до неї брат, обнімаючи її. — Ви зостанетесь тут, у столовій, а ми з Лідою по других хатах будемо ховатись і як крикнем: "Уже!", то ви й будете нас шукати, — замовив він до неї по-французькому.

— Вуй, вуй, вуй! — швидко одказала вона.

Ми мерщій полинули від неї. Брат побіг у другі хати, а я до кабінету. Дивлюсь — на столі в папи, якраз на кінці з правого боку, лежить та сама книжка, якої мені треба. Як забачила я великими літерами надруковане слово "Кобзар", то мерщій ухопила книжку, ткнула її під пелерину й чимдуж подалася з кабінету до своєї хати. Там сиділа Марта і щось вишивала у п’яльцях. Вона, не дивлячись на неділю, любила і в свято вишивати.

— Ось вона, та книжка, що я хвалилася тобі! Давай будемо читати, — кажу Марті, і ми прийнялися за книжку. Марта, схилившись над п’яльцями, вишивала, а я, примостившись біля неї на стулі, почала читати "Думи мої". —

Марта слухала і якось тихо аітхала, а я, дочитавши до половини, припинилась.

— Це скучне, — кажу. — Я не розберу, що воно той, хто книжку писав, хоче сказати.

— А я все розбираю, — одказує Марта. — То він журиться, що не знає, де свої думи подіти, кому їх сповістити… Та й гарно ж як!

— А мені не подобається, — кажу я. — Давай другого чого цікавішого пошукаємо. — І почала переглядати книжку, що в ній було надруковано.

— Ось "Перебендя"… Що то таке — "Перебендя"? — питаю.

— То так старців у нас називають, — каже Марта.

— Я про старців не хочу читати! Подивлюся далі!.. Ось "Катерина"… Чуєш, Марто, "Катерина"? Хочеш — про Катерину прочитаю? — питаю я, перегортаючи листочки в книжці, щоб дознатися, чи довга та "Катерина".

Не встигла Марта одказати, як я скрикнула:

— О-о-о, довга яка! Давай коротшого пошукаємо… Ось-"Тополя". Це не довга. Читати "Тополю"?

— Та читайте вже! — нетерпляче відказує Марта. — А то як кинуться вас шукати, то так нічого й не прочитаєте.

Почала я читати "Тополю". І короткі стрічечки, і дзвінкі вірші зразу подобались мені; а сумне оповідання про кохання дівоче, про журбу та горенько, як милий покинув її, зацікавили й мене, і Марту. Вона, покинувши вишивати і підвівши голову, дивилася у вікно, сиділа, наче закам’яніла, слухала, боячись, щоб і словечка не пропустити. Далі оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою, як почала я вичитувати, як мати, невважаючи на журбу доччину, силувала її йти заміж за багача старого, як дочка з горя пішла до ворожки поворожити про милого… Пекучий жаль і гіркі сльози проймали мене. Як же почала я читати пісню, що дівчина, випивши зілля, заспівала, то мене наче хто здавив за горло… голос мій тремтить, бринять у ньому сльози, а Марта так і залилася ними! Як горох, посипалися вони в неї з очей та так і впали на роботу у п’яльцях. Мерщій вона підвела руки, ухопилася за виски долонями і закрилася від мене ними, щоб я не бачила, як вона плаче… Ледве-ледве дочитала я до кінця та й сама розплакалася.

Коли це — як стріль стрельнув! — Марта кинулась і скрикнула:

— Ой лишенько! Наші вернулися.

Зиркнула я у вікно, а Тришка як вітер промчався тройкою і вже привертає до рундука. Відразу не знать де й ділося наше горе й наші сльози, замість них страх опанував нас обох.

— Мартусю! Що ж ми тепер будемо з книжкою робити? — зашептала я, тремтячи уся.