Природа - Сторінка 4
- Кобилянська Ольга Юліанівна -Вона похитала головою, тимчасом як її великі очі дивилися поважно на його губи.
— Таж можеш узяти собі пана з міста, їх там, як трутнів. Візьми собі урядника!
Вона знов похитала головою, тимчасом як замітний усміх промайнув по її устах.
— Ні? Певне, як ти його не послухаєш або скажеш таке, чого він не любить, то він і тебе може замкнути на сорок вісім годин. Вони се добре розуміють, оті пани! Я власне йду від них.
І, не чекаючи на відповідь, він обуреним тоном оповів їй свою пригоду.
Вона весь час дивилась на нього уважно. Коли перестав оповідати й через хвильку ще й закляв «панів» у долині, вона потиху засміялася.
— Чого ти смієшся? Тут цілком не до сміху!
— Треба тобі розуміти справу, чоловіче, — сказала поважно.
— Або я вдурів, чи наївся їдовитих грибів? Борше там-тоті в долині! — відповів.
— Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки — серце, їх гадки — голова. Вони думають по закону й докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови.
Він сплюнув далеко крізь зуби.
— Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, всі тоті голодні сурлутовці! Таж Бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!
— Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин, — сказала.
— Ого! — заперечив.
— Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці!
Його очі блиснули.
— Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося Бога за ноги? Є ще й святі… Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі!
— Іноді воно так, але не гадай собі, що темнота робить ліпшими.
— Що я знаю? — сказав. — Яким кого Бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як Бог схоче, то таки мушу вмерти!
— Певне; на те нема ради.
— А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана? Поглянув на неї злорадно.
— Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.
— Саме так, як я дівчата в селі, — виговорив гордо й більше мовби сам до себе. — І я багач: наші люди кажуть «найбільший багач». Усі дівчата гинуть за мною.
Вона засміялася.
Він гнівно наморщив чоло.
— Чого ти все смієшся?
— Я не сміюся з тебе. Він заспокоївся.
— Се правда, — сказав, — як християнин багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.
— А з мене ти б также сміявся? — запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдивилася в його лице.
— З тебе?
Він погляїгув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючи.
— Е! Воно так не йде, — сказав.
— Чому ні?
— Не знаю… але ти така… така…
— Яка я? — запитала поважно.
— Така… я не знаю… така, як образ Матері Божої в нашій церкві…
Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли…
Мовчки йшли якийсь час далі.
Вій був гарний і кріпко збудований, І вона любувалася ним сьогодні, як і давніше.
Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй — сама не знала, чому — нагадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…»
В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли «любила», то все ж таки були їй милі, гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї масто тужне бажання, потреба — відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім — сміливий.
Стала йти помаліше.
Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху й легких рум’янцях на її лиці поміркував, що вона втомлена.
— Ти втомилася, — сказав, — не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо.
— Правда, — відповіла втомлена. Він раптом почав іти зовсім помалу.
— Ти так красно говориш по-нашому, — почав оп’ять.
— Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б’ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.
Притиснула обидві руки до висків.
Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум’я і злучилося в вогонь.
Обоє спустили очі.
Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?
Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези; з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки… Тихо, одностайно шумів ліс.
Тінистий холод обхопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.