Редактор Карк (1929) - Сторінка 6
- Хвильовий Микола -— Після пожежі не смердить!
Шкіц уперто заявив:
— Після пожежі маленький дим і… смердить.
І розійшлись.
Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна стихія: степова пожежа… А потім буде дим. Крізь дим вирисовується дірка на чолі…
…Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі…
Так снилося.
XІII
Справа посувається до розв’язки. Як ви гадаєте, чим закінчиться новела? Американці не читають творів із нещасним кінцем, слов’яни навпаки — така вдача в тих і других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закінчиться вона.
Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закінчиться.
Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте — інтересно, до чого я прийду?
XІV
Уривок із мого щоденника. Міркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: іде доба романтизму. Хто цього не розуміє, багато втратить. Реалізм прийде, коли з робфаків вийдуть тисячі, натуралізм — коли конче запаскудимо життя.
XV
В новелі два головні типи: Карк і Шкіц. Я хотів, щоб Нюся покохала Карка, а Шкіц Нюсю. Вони не покохали, і не треба. Проте не можна в кожній новелі про кохання — як ви гадаєте?
XVІ
Навіщо стільки розділів?
Така психологія творчого інтелекту: дати якомога більш навіть тоді, коли не можна.
XVIІ
Ранком заявив відповідальному, щоб підшукав йому заступника.
Спокійно:
— Добре.
Чуття казало:
«Тепер багато знайдеться».
Стрічав руду борідку — це не відповідальний. Хазяйка стала суворіша. Шкіц у тресті заправило.
Каже:
— Практика — велика річ, хоч і життєва пошлість.
Тільки Нюся. А хазяйка стала ще нахабніша.
Не знав, що буде далі, і не цікавився. Без посади? Добре. Далі. Однаковісінько.
Ішов міський вечір: фаркали ліхтарі, шумувало на тротуарах, а брук — тихше.
Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину — дивно.
З вікна видно третину міста — з другого поверху. Місто загадкове, надмірне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозними — тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда?
…Ішов міський вечір, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук — тихше…
— А я вам хочу ще сказати.
Це Нюся.
Карк:
— Говоріть.
— Не думаєте ви, що на Волині й сьогодні ліс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волині.
…Як і завжди в тиху погоду, струмками відходив за обрій дим — над вечором, над містом.
Редактор Карк:
— А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця.
На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.
Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорових чашок, а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він усюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і вміє умирати.
Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і темний, з гарячими очима, з порожніми руками на багнети — чимало їх бігло. Вони уміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати. А він казав:
— Простіть, господа… чи то пак, як вас…
Було ще й у ярках — ярки багато знають…
Я: на те революція, на те боротьба.
Він, редактор Карк:
— А все-таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров’ю ми окропили три чверти пройденої нами путі до соціалізму. Почалося з волинців та ізмаїльців у Петрограді; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.
Так от. Карк казав:
— Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?
Нюся підвела очі, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
— Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.
…Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову:
— Нас не зрозуміють: як погубити?
…Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно:
— Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні. Чого це? Я вночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, і там реп’яхи. Коли підходила до них, відтіля пурхали горлиці й летіли до лісу. Потім до нас прийшли селяни, лаяли нас, і ми поїхали в місто.
Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому поверсі грали на піаніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді?