Ревізор - Сторінка 10
- Хвильовий Микола -— Лесічко! — шепотів Топченко. — Ну, скажи мені (він уже говорив їй «ти»): чому ти не хочеш піти зі мною? Невже ти любиш свого чоловіка?
— Так. Я люблю його. Не говоріть мені цього. Я не піду.
Леся величала ревізора на «ви» і пручалася. Але і ревізор, і сама вона — обидва вони знали, що з цього пручання нічого не вийде, що вони таки підуть до ревізорової каюти. Нарешті, коли Лесине обличчя мало не згоріло від ревізорових поцілунків, вона раптом тремтячим голосом промовила:
— Я згодна. Тільки спершу підіть і взнайте, чи не прокинувся Валя.
Топчепко поспішно рвонувся і пішов до репортера. Леся залишилась сама. Вона підійшла до бильця і сперлась на нього. Нервовий дріж охопив усю її істоту. Якось так просто виходило, ніби в цьому нічого поганого й надзвичайного не було, і все-таки вона знала, що робить щось непоправиме, жахливе і злочинне.
Пароплав поспішно повертався на північ. Розсікаючи тихі води дніпрові, він ритмічно клокотав своїми колесами. Місяць уже давно зійшов і остаточно задіамантив поверхню ріки. Даль була напівтемна, зрідка вискакував огник якогось маяка і булькав своїм привабливим світлом. Берегів не видно було — вони посунулись у сторони, і, тільки коли пароплав близько підходив до якогось із них, на око падали неясні силуети темних дерев.
Топчепко скоро повернувся і, обіймаючи Лесю, сказав, що Валентин міцно спить.
— Ви певні, що він міцно спить? — спитала тремтячим голосом Леся.
— Так. Ми можемо бути цілком спокійними.
Залишалося йти до ревізорової каюти, але жінка ще вагалася і тому, підвівши Топченка до бильця, сказала:
— Ви розумієте, що ми хочемо робити?
— Розумію.
— І вам не страшно? — Леся в цей момент тремтіла в нервовій зимниці. — Вам не страшно? А я — скажу вам одверто — я дуже боюсь!
— Ну, що ти, Лесічко! — сказав ревізор, обіймаючи і пригортаючи до себе жінку. — Це ж, Лесічко, міщанство.
— Ви цілком переконані, що це і справді міщанство?
— Цілком!
— Ну, а як я себе буду почувати після того, як це трапиться? Ви над цим подумали?
Топченкові Лесина поведінка не зовсім подобалась. Будучи нетерплячою людиною, він далі не міг чекати і тому схитрував:
— Коли ви боїтесь чи то не хочете віддатись мені, то… не треба.
— Ні, — тихо сказала жінка, — я хочу і я вже не боюся.
Ревізор обняв Лесю і, взявши її під руку, обережно потяг до своєї каюти…
Та не пройшли вони і трьох кроків, як їм назустріч хтось пішов. Вони зупинились. І Леся, і ревізор подумали, що іде Валентин. І, зупинившись, ревізор приготовився щось говорити, а Леся, спалахнувши огнем чистоти, вирішила сказати чоловікові всю правду і сказати йому, що вона вже не любить його, розповісти йому, який він нікчемний, і що вона вже далі не може жити з ним. Вона вирішила навіть запропонувати йому не перешкоджати їй віддатись Топченкові. Ці мислі, метнувшись у жінчиній голові з хуткістю блискавиці, навіть заспокоїли Лесю. Але коли з ними порівнялась людина, вони побачили, що це — не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно було, але він був досить високого зросту і в цьому сенсі нічого спільного не мав з репортером. Проте зустріч усе-таки мала свої наслідки. Пасажир, порівнявшись з Лесею і ревізором, несподівано кинув:
— Це ви, Топченку?
— Я! — відповів ревізор і раптом, кинувши Лесину руку, підбіг до пасажира. — Семене Петровичу? От не сподівався вас бачити!
— А ви ж це як попали сюди? — суворо сказав той, що його ревізор назвав Семеном Петровичем. — Мені здається, ви вже давно мусили бути в Харкові?
Ревізор заюлив. Видно було, що перед ним стоїть його начальник. Вибріхувався він якось мамулувато, а юлив саме так, як удень перед ним репортер і почасти Сірко. Навіть гірше за них. Він навіть не попрохав у Лесі пробачення і пішов зі своїм Семеном Петровичем, ніби з ним, з ревізором, ніколи й не було жінки.
— Семене Петровичу! — говорив десь ревізор, — даю вам чесне слово, що я їздив у справах. Я…
Але Леся вже нічого не чула. Спершу її цей випадок так приголомшив, що вона навіть одразу протверезилась, але потім, не бачачи з собою Топченка, вона відчула, як їй боляче, надзвичайно боляче заскеміло в грудях. Не тому заскеміло, що не трапилось те, що могло трапитись, а тому, що ревізор, якого вона взяла за людину виняткової вдачі, за людину, яка принаймі нічого спільного не має з Валентином, був, як виявилось, звичайним чиновником і навіть більше: мабуть, гіршим за її чоловіка.
«І це я йому допіру хотіла віддатися?» — зло усміхнувшись, подумала Леся.
І побачила вона раптом життя в його звичайних підроблених фарбах, і побачила, що люди цього життя всюди, завжди до смішного однакові. Леся схилилась на бильце і подивилась у даль. Даль була напівтемна. Тільки десь дуже далеко, мало не біля Кічкасу, блимав річний маяк. Леся замислилась.
За п’ять хвилин прибіг ревізор і, положивши свою руку на плече жінки, сказав:
— Пробач мене, Лесічко. Я… зустрів свого бурбона і примушений був… Ну, словом, я вже вільний. Ходім.
Леся обережно зняла зі свого плеча ревізорову руку, мовчки подивилась в обличчя свого кавалера і, знову схилившись на бильце, тихо заплакала.
______________
1 Що ви хочете? (Фр.)