Роман про добру людину - Сторінка 30

"Я ніколи не вірив, що тебе застрілили під Бережанами", — признається Сашко, — "я завжди знав: ти — на волі, однак ти не повернулася, і тепер Настя чекає від мене дитину. Я просто не міг бути сам. Якщо вродиться дівчина, я назву її твоїм ім'ям". "Я завжди — на волі!" сміється Сашкова наречена, — "а це табуни Калнишевського й Глоби, пригадуєш? — слава не вмре, не загине?" — "Не вмре, не загине", — очманіло повторює Сашко, — "це ти про ту працю, якою я тобі прогудів вуха? Яка в тебе пам'ять. Я її досі не написав, але я її ще напишу!" — і раптом щосили вигукує "Дарко!" — хоч його вигуку не чує навіть Дмитрик, який сидить поруч, по вінця поглинений спогляданням корови, що на місці господині з файкою затуляє йому світ і, проказуючи: "Дмитрику, не гай часу!" — напучує його на добрі діла.

Дмитрик п'є і слухає корову. Вона говорить довго й наполегливо, і її слова запашними рогаликами вигойдуються в повітрі, аж ними просякає помешкання, і Дмитрикові радісно і слухати, і пригощатися, і виспівувати доти, доки предмети навколо разом із гостями, Кирилихою і коровою урухомлюються й летять уперед, зливаючися в м'який, теплий, як вим'я, звук, що накриває його рядном, стираючи всі згадки з того вечора, крім однієї, а саме: як він укладається на підлозі (напевне, Кирилиха постелила старі коци, знаючи з досвіду, що після святкування ніхто з присутніх однак не втрапить додому) поруч зі Стецьком Ступалкою, який крекче, сплескує руками й сміється сам до себе, а тоді, зауваживши Дмитрика, дивиться на нього, ніби зважуючи, чи він — та особа, якої Стецькові зараз нагально треба (хіба людина спроможна вмістити в собі вістку, що спалює серце й розум? Тут і міцніші за Стецька не витримали б!) і, видно, переконавшися, — та, заходжується, плутаючися й повторюючися від поспіху й втіхи, оповідати новину, аж Дмитрикові забиває дух, бо ця новина стосується і Дмитрика, і Стецька, і таборян, і тих, хто лишився на батьківщині, і всіх, кого позасилали й ув'язнили, і Дмитрик слухає, тремтячи, й дивується, тільки що то за новина і чому вона так хвилює не лише Стецька, а й його самого, Дмитрикові на другий день цілком вивітрюється з голови, хоч він і пам'ятає: Стецько сповіщав йому щось дуже значуще.

А втім, на другий день і сам Стецько не знаходив у мозку й натяку на те, що він з таким надхненням (просто груди розламувало) розтлумачував Дмитрикові. Дірчастий туман у голові й на серці невиразно нагадував, що в Кирилихи він поділився з Дмитриком чимось дуже важливим.

Імовірно, якби він на чомусь пругкому, що збоку дихало, мов теля, не заснув (а то ж не інакше, як лукавий заліпив йому повіки, аби він не втримав тієї спасенної вістки в голові, — бо що вістка — спасенна, то Стецькові ще слабо пригадалося), а трохи зосередився й бодай до перших півнів (диявольня тоді вже безсила й не перехитрить людини) переміг сон, то мозок і не пустив би тієї новини на вітер.

Але він і не зчувся, як йому загасло всередині, а коли трохи перегодя прокинувся від болю в сечовому міхурі, який умить поставив Стецька на ноги (та й як не поставити? адже крім думки: найхутчіше видобутися надвір, він тоді не годен був нічого іншого мислити, і ворог людського роду, цією тимчасовою слабістю, певне, й скористався, остаточно притлумивши пам'ять), — навколо панувала темінь, мов у кам'яному мішку, поруч густо один біля одного, ніби в Кирилихи примістилася половина табору, спали покотом, і Степько аж упрів, промацуючися навкарачки повз голови, руки й ноги до дверей, які після кількох марних пошуків (Степько й справді прикинув, чи не дідько замурував вихід і вже почав упівголоса проказувати: "Отче наш", аби стіни розступилися) нарешті таки знайшлися.

Звісно, не виключене, якби Степько, спорожнивши міхур, повернувся до Кирилишиної оселі, то йому, може, ще на гарячому й пригадалася б та важлива новина, якою він здивував і сповнив надією Дмитрика, тільки Стецькові раптом здалося, що коли він у темряві почне сходити до гуцулчиного підвалу, він неодмінно поламає ноги, і тому найдоцільніше помандрувати до свого барака (там бодай нема приступців) і доспати на власному ліжку, бо ще глупа ніч, ніде ніщо не ворушиться, сама тиша дзвенить у вусі.

Однак щойно Стецько подолав кілька кроків, як йому різонуло в очах і заколивалося під ногами, ледве він устояв. Стецько з гідністю випростався, злегка лайнувшися, бож хміль з нього вже давно вивітрився, протер очі і з жахом зауважив: від його черевиків і до середини табору, через майдан, колонку з водою, купи прогнилих, поламаних нар зі слідами блощиць, виходить із землі вогняна стіна, яка на очах ширшає й вищає, — вже вона завтовшки з барак і стрімкіша за Карвендель, але вона нестримно росте далі, пульсуючи й розсуваючи все навколо, і на самій горі цієї вогневергальної завіси-стіни посередині найсліпучішої бганки з полум'я стоїть професор Кава, правда, наче молодший, ставніший, а, головне, трохи інакший, ніж звичайно, аж Стецько вагається, чи це він; бо це ніби і він, і не він, і від овального поруху професорової руки (Стецькові зовсім виразно видно: порух овальний і брижиться по краях) на вогненну завісу-стіну здіймаються люди, поодинці й гуртом, із табору, з усього світу, і тоді Стецька починає трясти: таж це Страшний Суд! Це сам Творець у подобі професора Кави стоїть над табором! І Стецькові і лячно ступити вперед (куди ж тут ступити, коли спереду вогняний вир?) і побігти назад (ноги взагалі десь запропастилися, та й не тільки ноги, а й усе тіло!), і він бачить (а зір у нього тепер такий всеохопний, наче не Стецько, а сам Бог крізь нього дивиться): по всій вогняній завісі-стіні сновигають янголи й чорти, — янголи вгорі, а чорти — внизу, бо щойно диявольське поріддя здіймається трохи вище, воно одразу порохнявіє й розвіюється на всі боки, а ті лихі люди, що їх чорти тримали попід пахви, разом із мерзенними креатурами, яких щойно — одних верхи на кізяках, других — на кривавих тушах, винесло на завісу-стіну, корчаться від світла і, перетворившися на купи слизу, навіть не долетівши до землі, щезають смердючим димком.

І повз усіх цих янголів, чортів, тварюк у людській подобі, що ляпають ропухами, шматками гною й закаляним лахміттям униз, де їх назавжди поглинає небуття, уздовж і впоперек, а також крізь усю товщу завіси-стіни таборовий шибайголова і дітолюб Місько Кульбака ганяє на мотоциклі (склепаному з заіржавілих решток мотоциклового каркасу, залишків війни, що їх Місько витяг із вирви біля Ізару за допомогою й намовою Зенка Тетерука, принагідного механіка, про якого ходила слава, ніби він не лише з обгорілого залізяччя змайструє новий мотоцикл, а й із звичайного баняка — говорющого робота. Зрештою, навіть якби хто й вагався, чи Зенко справді втне виклепати з баняка говорющого робота, щодо Зенкового вміння й радісної готовости полагоджувати для Міська найприкріші справи не існувало жодних сумнівів, бож саме Зенко, а не хто інший, хоча з нього й кепкували, мовляв, він, як нянька біля Міська, на що Зенко не звертав уваги, — зумів задля свого товариша, не тільки де треба, кілька разів могорич поставити, а й на досить тривалий час переконати тямковитіших представників місцевого правопорядку, що невблаганне око закону не конче мусить розплющуватися саме тієї миті, як Місько, понасаджувавши перед собою на пекельну машину дітлашні, — а за Міськом вічно смаркаті, кучеряві пуцьвіріньки шалалися, — під прокльони матерів, які бігли скаржитися до поліції, і захоплений вереск малечі, ганяє табором точнісінько, як тепер по завісі-стіні), силкуючися виїхати на самий вершок одесную професора, та йому це ніяк не щастить, і він дедалі сильніше газує, здмухуючи валкою чортів, і квапиться, аж Стецькові стає жаль Міська (нехай Місько трохи шалапут, а то ж від доброго серця, а не від погані! Адже він нікому не вчинив зла, і Стецько ладен за нього перед Всевишнім посвідчити!), і, забувши цілком про себе (як же тут про себе думати, коли на його очах вирішується доля Міська?), Стецько щосили гукає, аби Місько спробував ще з іншого боку, там, де вогняна завіса— стіна найсвітліша й найрухоміша, бо Стецько майже певен: звідти Місько одразу потрапить нагору, під саму Божу правицю, і, щоб допомогти Міськові, Стецько ладен покласти власну мізерну душу, — йому, п'яничці й непутящому сараці, не те що потрапити одесную Всевишнього, а й піднестися на краєчок двигтющої завіси-стіни зась! — він просто тут унизу щезне купкою старого лахміння, тож нехай хоч Місько (він праведний, не дарма ж Зенко так за ним упадає), за Стецька, за всіх інших грішних бідак, досягне Найвищого Світла!

І тоді професор Кава зауважує Стецька і щось лагідне йому говорить, лише Стецько не вловить, що саме. Він аж стає навшпиньки, напружуючи вухо, але звук однак не доходить до нього, і Стецько з розпачу починає плакати. А що Стецьків зір потовщується від сліз, то професор Кава одночасно і заокруглюється в сліпуче коло, і видовжується в розсипчасту линву, від якої лускається небо, мов черепок, і ці нові втілення Творця в образі професора Кави ні на хвильку не втрачають первісної подоби, попри те, що ця подоба то зникає, то знову втілюється дедалі сліпучішим світлом.

І від цього світла Стецько сліпне й падає, чуючи, як над ним лопочуть крила й блискавки, і останнє, що Стецько бачить, — а він давно вже бачить не очима (він припав до землі й накрив голову полою піджака й обома руками, аби сховатися від всюдисущого сяйва), а всією спиною, як угорі на вогняній завісі-стіні професор Кава вимовляє — тільки не устами, тобто і устами, але також і долонями, грудьми, поглядом, чолом, чубом, — одне єдине слово, яке велетенською рікою, бо в цю ріку увібгані всі сонця всесвіту, хоч вони тепер здаються ледве помітними цяточками, спливає на табір, на весь світ, і це таке несамовите видиво, аж Стецькові від щастя зі страшною швидкістю починає ширитися серце, поглиняючи в палющому вихорі, коло за колом, рештки його єства. Ще мить, і Стецько, досягнувши серцем професора Кави, лусне й назавжди приєднається до світлової ріки, звідки ніщо не поверне його назад.

Та саме тоді, як Стецька, неймовірно побільшеного, а одночасно й ніби зібганого в ледь помітну мачину, проймає трепет: зараз його охопить перевтілення, про яке він ніколи не зважився б не те що тверезий, а й за чаркою помислити, — далеко внизу (бож Стецько

— і високо вгорі, і внизу) хтось боляче й наполегливо шарпає його за плечі, і від цього його серце, так само блискавично, як і розрослося, стискається в грудку, кусник за кусником віддаючи щойно поглиненого Стецька назад, і він розплющує очі, щоб побачити перед собою (властиво, не так перед собою, як над собою, бо паніматка трудиться з усіх сил, щоб підвести Стецька з землі й поставити на ноги) дружину отця Ґудзія, яка трусить його, вичитуючи щось, що в Стецьковому вусі вихиляється і дріботить, як стоніжка, завдяки чому Стецько ніяк не второпає, що Ґудзіїха говорить, хоч з її вигляду й догадується: паніматка домагається від нього якоїсь ствердної відповіді, наслідком чого Стецькові кістки, ще секунду тому невагомі, а тепер, ніби ланцюги з гир, переміщуються в тілі, і він нарешті розуміє: Ґудзіїха слізно благає зрадити, чи не святкував він, Стецько, разом із її чоловіком, який з учорашнього дня запропастився, хоч вона вже і сусідів оббігала, і всі таборові рівчаки й закамарки обнишпорила, де міг би ненароком заснути слуга Божий, бо вже люди сходяться до церкви, а тут нікому правити; не бігти ж їй до старенького Петруняка (теж із Волині, як і Ґудзій), щоб греко-католицький священик відправив православну літургію! — як це й сталося на Зелені Свята, коли отець Петруняк накликав анатему на свою потягнену білим пушком маківку (Петрунякові вже, видно, сам Бог уклав у груди таке людяне й співчутливе серце, що мертва буква не спромоглася заволодіти ним, виповнивши отрутою нетерпимости душу й розум.