Роман про добру людину - Сторінка 34

І хоч уговтані на короткий час паливоди довго не заслухувалися Ониськовою музикою, попри те, що дітям вона найбільше подобалася, кожен згодом по багатьох роках пригадував її в життєвих перипетіях, як найсвітлішу мить, коли, ледве зіп'явшися на ноги і щойно промацуючися до усвідомлення добра й зла, йому пощастило без жодних труднощів наблизитися до самого незбагненного осереддя людського існування, яке тоді здавалося збагненним і намацальним, як таборовий цуцик Вовк, а потім, учуднившися з віком, розвіялося й зникло, ніби таборового дитинства ніколи й не було, — і цього не міняла й та обставина, що за кілька днів, а інколи й за кілька годин (залежно від погоди, бо в дощ нудьга особливо спонукувала до витівок і винахідливости) ніхто з розбишак не здолав утриматися (хто ж коли бачив ліпшу розвагу, ніж коли псувався орган-діжа?), щоб не вкинути в Ониськову музичну споруду, якщо не рінину, то бодай мале жабеня.

А втім, не лише мале жабеня, а й цілу торбу старих ропух — тільки вже не хлопчаки, а дорослий Пригара з насолодою випорожнив би в Ониськів орган, щоб назавжди зачопувати пекельну музику, якби кошачий голос, забракувавши цю дитячу забавку, не порадив Пригарі взятися за розум, прийти вдосвіта до церкви (яка не замикалася з примхи Ґудзія, що вважав, ніби храм Божий має стояти відчинений для кожного цілу добу, навіть коли туди, замість молитися, задибуватимуть на ночівлю лише такі п'яниці, як Стецько Ступалка), строщити Ониськову музику, царські врата і всі єретичні мальовила, а найголовніше: зарубати Ґудзія, що й без органу явно підозрівав Пригару, час від часу зупиняючи на ньому надто зосереджений погляд (а хіба чоловік без причини вибалушується на іншого?), і від цього погляду Пригара від голови до п'ят спалахував двигтючою ненавистю не тільки до пришелепуватого слуги Божого, а й до всього світу, що з Пригарою не надто часто траплялося, бож і ця ненависть ще не пояснювала остаточної причини (а втім, може, остаточні причини завжди зовсім не ті, ніж людина гадає?), яка схилила Пригару височити Ґудзія саме в церкві.

Згодом на суді Пригара і сам дивувався, чому нявкотливий голос велів йому ухокати Ґудзія в церкві, а не десь біля колод, де лишилося б менше слідів, хоч, імовірно, до баракового храму привела його пригадка, виснувана з плітки, ніби Ґудзій удосвіта (ще перед утренею) відслужує насамоті дивний молебінь за всіх нещасних і покривджених (правда, Дюрченко казав, ніби отець просто частенько висипляється від чарки біля іконостасу й уві сні балакає, а не читає молебінь, бо всі люди ниці, і думають лише про себе, та й молебінним пустомельством нікого не порятуєш, у світі панує зло, і йому треба поклонятися), і там найлегше з ним упоратися, а заразом і покінчити з найнебезпечнішими Ониськовими творивами, не відкладаючи порахунків на довгий час.

Звісно, якби Пригара знав наперед, що саме того ранку Ґудзій запропаститься від перепою, вдоволившися не церквою, а іншим закамарком, і замість отця він подибає Ониська, який виграватиме на органі-діжі, він відклав би до сприятливішої нагоди свій намір, оскільки йому й на думку не спадало переставляти навіженого Ониська до праотців.

Тільки коли Пригара почув диявольську музику в порожній (і тому надто лункій), ще виповненій сутінками церкві, — незвичні плюскотливі тони, ніби в бляшаних рурах переливалася Сушкова кров точнісінько, як тоді над Ізаром, — він не годен був погамувати себе й кинувся з сокирою на Ониська, який, замість злякатися (зрештою, може він і не зауважив піднесеної над ним сокири, замріявшися, як це його опадало під час гри), лагідно дивився на свого вбивника (так бодай Пригарі, — напевне від збудження, — здалося) і продовжував виповнювати вуха, груди, кожну шпарку неголосними звуками, що струсонули Пригарі щось усередині, і воно обірвалося, наслідком чого він випустив сокиру (не зауваживши навіть, — його пальці самі розчепилися, — як вона, падаючи, розсікла йому ногу, пришпиливши до підлоги), упав навколішки, щосили волаючи (але зовсім не від болю в нозі, якого він навіть не почув), аж позбігалися люди, й зізнався в Сушковому вбивстві, яке ніколи не вийшло б на світ Божий, якби він так не сплохував, піддавшися хвилевому навіюванню Ониськового органа, хоч Данило Головань, перший із свідків, сперечаючися з Борисом Сінчуком, тимчасовим представником таборового правопорядку, доводив, мовляв, музика тут ні до чого: Пригарі судилося зізнатися біля діжі-органа й кінець! — з чим Борис навіть за чаркою не погоджувався, затявшися, ніби Онисько знає якусь особливу таємницю, зраджену йому характерниками, які напевно не стояли біля його колиски. Таємницю, що розкриває серця (хіба не завдяки їй Онисько не лише просторікував, накликаючи халепу на свою голову, аж поки таборяни звикли до його історій, а й домігся, аби йому чорним по білому записали в пашпорті, — а де, коли подібне траплялося, якби вища сила не тримала над вигадником своєї правиці? — що він, Онисько Затуливітер, в одній особі, і то круглу добу! — і православний, і греко-католик, віддаючи цим нібито синівську данину батькам: гаряче любленій старенькій лемкині матері і рано загиблому, легендарному наддніпрянському батькові, колишньому царському офіцерові, який у сімнадцятому році відкрив раптом: він — українець, хоч і слова не вміє по-українському, і тому справою його чести є приєднатися до Петлюри, бо справедливість по боці уярмлених, і боротися за українську державу, за яку він і поклав кістки, не дочекавшися народження Ониська. Обставина, — а її материні уста ніколи не втомлювалися пригадувати, — яка так вплинула на Ониська, що коли йому в поліції погрожували, аби він не грав варіята і раз назавжди вирішив, чи він — до дідька! — православний, чи греко-католик, адже подібне вияснення для нього самого корисне! — Онисько цілком поважно оголошував: його правий бік — православний, запорозький, а лівий — греко-католицький, опришківський. Він, Онисько, з народження соборник і розпиляти себе на дві рівні половини на догоду мертвій, людожерній літері він не годен!), бо інакше хіба діяли б так на людей не лише діжа-орган, царські врата чи надто квітчасті розп'яття, що густо висіли в греко-католицькій церкві (Онисько вважав за обов'язок прикрашувати своїми мальовилами кожне місце, де лунає слово Боже), а й зовсім звичайні (переважно заглемедзкуваті) образки чи більші полотна, що їх Онисько ретельно (а крім того — й задурно) виготовляв до різних таборових імпрез, як от портрети Шевченка (вічно змінні, за що старанному маляреві часто перепадало, бо хоч замовники суворо й визначували рамки зображуваного, Онисько, гнаний невсипущою уявою, не міг утриматися, щоб не додати й своєї дещиці, наслідком чого Шевченко, то летів на хмарі в яблуках, з якої сипалися мальви й карасі, видовжені Ониськовим пензлем у шаблеподібні слова, то народжувався із хмаросягу-писанки, і Онисько пояснював, що Шевченко — це український Кастор і Поллукс в одній особі, тобто провідна зоря, то, одягши скороходи із молочаю, горицвіту, очеретянок і дроздів, крокував над задротованими містами, і йому з уст струмувало вогненне джерело, яке, досягнувши землі, оберталося віршами), портрети Франка, Лесі Українки (не менш винахідливі), Петлюри й Коновальця (з гілкою калини й веселкою в руці, і ніякі угрущання не стримували Ониська від найнесподіваніших додатків) і навіть групові зображення школярів і вчительок?

Як це Ониськові вдавалося, невідомо, однак сама дійсність підтверджувала: незалежно від того, кого Онисько малював: шибеників, таборових поліцаїв, грізних малих учительок чи огрядних тіточок-садівничок, місцевих достойників чи канонізованих або неканонізованих праведників (їх Онисько з особливим піднесенням виписував, і в його неканонізованих праведниках ходив і Омелько-флоярник, увічнений на іконостасі як євангелист Лука), всі Ониськові зображення, попри завеликі й надто окаті голови, ступінчасті шиї, подвійні перекошені боки, надто видовжені чи надто вкорочені руки, випромінювали таку людяну, світлу, аж опуклу радість, що коли хто нагло чинив добре діло, люди, не вагаючися, казали: це виключно тому, що він трохи довше постояв біля Ониськових мальовил. І на підтвердження цього покликалися на всіма визнаний факт: Онисько вмів обертати сум на радість навіть за обставин, де, здавалося, нічого не вкоїш, бо яку радість можна було втілити на розп'ятті?

Проте Онисько якимось чудом, усупереч приписам, а інколи й просто усупереч здоровому глуздові (як на Пригару, то Ониськові явно бракувало величенької клепки, тільки люди посліпли й не помічали того, що саме впадало в око), малював розп'яття, не шкодуючи найгарячіших відтінків барв, ніби затявшися нагадувати усім затурканим і нещасним: розп'яття — це не садистичне увічнення людських страждань, а одягнена в плоть надія на світле воскресіння, і тому перед молочно-медовим тілом Христа, завиненого на стегнах вишиваним рушником, стоять, одне око опущене до землі від сліз, а друге — розплющене на півщоки від дива, кубістичні молодиці в хустках-кошиках з накраяним помаранчевим хлібом, у рясних, аж бляшаних свитках і сферичних плахтах, а навколо в повітрі семидзьобі півні-дрофи із стокротками замість пазурів (в Ониська й шуліки виглядали куріпками, а куріпки — півоніями на курячих ніжках-пелюстках), випростують дебелі крила в такому захваті, що одразу ж вияснюється: ще навколо сумують, але зараз почнеться свято, бо Спаситель от-от воскресне, люди покищо не бачать (тобто трохи й вони бачать, тільки ще не готові повністю сприйняти цієї невміщальної новини, і тому вони бачать і не бачать), а природу вже охопив світловий вир, півні, товстянки, лопухи, копиці сіна з волячими мордами, пронизані на секунду ясновидним розумом, який і в каменюці відкрив раптом незчисленні очі, ніздрі, мацачки, застигли серед двигтющою веселкової коловерті й чекають на цю мить.

Звичайно, едукованіші з таборян, які визнавалися на мистецтві і взагалі на вищих матеріях, не раз, втрачаючи терпіння, пояснювали наївним невігласам, що Ониськові бракує найелементарніших знань і з анатомії, і з перспективи, він не втне навіть фарби покласти, як слід, ба більше, зеленого поняття не має про стилі й школи, а ще й називається малярем! Усе в нього перемішане, як горох з капустою, і умлівати перед його мальовилами рішуче недоречно вже хоча б тому, що людина мусить жити не міркою: на бездзвінні і капелюха дзвін, задовольняючися мізерою, а прагнути до справжніх вершин, де сидять божественні Дюрери, Тіціяни й Ґої, а не якісь безіменні, не визнані повноцінними націями, шаленні Ониськи.

Однак, попри численні недоліки, що їх викривали досвідчені знавці, щось незбагненне (може й справді характерницьке) таки містилося в Ониськових образах, хоч ніхто не спромігся б окреслити, що саме, навіть коли запопадливіші з критиків і бралися аналізувати кусник за кусником (а що Ониськові творива явно кумедно виглядали, це спонукувало навіть байдужих до малярства ближче приглянутися до зображеного, попри те, що як тільки хто довше споглядав Ониськові картини, нічого кумедного він там не знаходив, ніби мальовило встигло непомітно змінитися, промовляючи невловними поторками до серця й розуму випадкового глядача, який перед ними на хвильку зупинився), бо коли кінчалися імпрези і в кут зносили саморобні святкові оздоби, де вони припадали пилом аж до наступної пам'ятної дати, люди (сором'язливіші — тихцем, відважніші — з жартами й прилюдно) забирали до баракових домівок і закутків усі Ониськові образи, часто й справді невдалі (хоч це нікого не бентежило, а як полотно чи дошка виявлялося завелике, його ділили на менші частини — за допомогою чіт чи лишка), і в таборі утвердилося переконання (невідомо, хто пустив цей поголос, проте мешканці звикли: коли щось говорять, за тим завжди криється бодай частка правди), ніби на родину, де висить нехай і яке заглемедзкувате Ониськове мальовило, сходить добро й злагода, а Лаврін Нагнибіда спасінням обох своїх неньок, передчасно зведених у могилу, присягався: мовляв, хто уважніше почне приглядатися до Ониськових образів, той усупереч власній волі стає сердечніший і добріший, а хто від народження добрий, тому на короткий час відкривається стежка з табору просто в небо, якою і спокусився професор Кобилко, забувши вчасно повернутися до свого старенького тіла, залишеного під сосною над Ізаром, яке напевно ще послужило б йому зайвий десяток років, бож того вечора, як Кобилко відійшов на вічний спочинок, Лаврін Нагнибіда бачив його в повному здоров'ї.

Адже ця остання зустріч і запам'яталася Лаврінові лише тому, що, подибавши в церкві професора Кобилка, який з надмірною увагою, ніби вперше їх запримітивши, розглядав Ониськові мальовила, Лаврін подумав, що професор, як на свій вік, виглядає козаком, і навіть підійшов ближче, аби перекинутися з ним одним, другим словом (Лавріна того вечора якось особливо тягло на щиру розмову), а не щоб вициганити закурити (оскільки в професора завжди водилися як не американські цигарки, то місцевий самосад, що ним Кобилка постачав Славко Одинак, піклуючися душевною рівновагою професора) чи підлататися зайвою копійчиною, залишеною у Кобилковій кишені від Славчиного опікунства.

Але саме тієї миті, як Лаврін розтулив вуста, надавши своєму обличчю шанобливого виразу, аби гідно вимовити (Лаврін завжди надавав великого значення гідності), як професор сьогодні напрочуд добре виглядає, той заспішив і, мурмочучи щось до себе, майже вибіг надвір, хоч Лаврін йому встиг ще гукнути: "Куди це ви поспішаєте?" — бож врешті-решт Лаврін навіть трохи образився, коли професор так швидко від нього подався геть, ніби боячися, що Лаврін за звичкою проситиме в нього грошей, які, до речі, Лаврін уже десь інде потурбувався роздобути.

Щоправда, справедливість вимагає ствердити: професор Кобилко на якусь секунду помітив, що Лаврін образився і, усміхнувшися, помахав йому ручкою, мовляв, він згодом буде до Лаврінових послуг, а тепер йому справді ніколи, зараз він просто не годен зупинитися, бо як же йому зупинитися, коли з Ізару доноситься плюскіт і дзвінкі, вкриті водяними бульбашками, дівчачі голоси, які він чув ще в дитинстві, коли його шпетила бонна, соромлячи, що йому, малому пуцьвірінькові, а вже, мовляв, схильному до небезпечних каверз, забаглося раптом підглядати купальниць? Тоді його настільки приголомшив гнів добродушної бонни, яка поставила його на веранді в кут на коліна (єдиний раз за все дитинство) і ціле передобіддя погрожувала поскаржитися на нього матері, як тільки та повернеться з міста, — що він навіть не заплакав і, замість просити пробачення (що тільки зміцнило бонну на розпачливій думці: дитина сходить на манівці!), колінкував, ковтаючи розпечені кола, які розривали йому серце від заподіяної кривди, бож він не міг пояснити (йому в сімдесят важко було б передати той стан словами, а йому ж тоді ледве минуло п'ять років!), що його притягли до себе дівчачі голоси впереміш із водою (хто зна, чи не саме ці дівчачі голоси із самих бульбашок, світлових квасолин, що видовжувалися на ліктях у рухомі линви, і голосівок, обтягнених жаб'ячою шкіркою, штовхнули його на орієнталістику і, мірою того, як він опановував мову за мовою, зміцнювали в ньому переконання, ніби він поволі наближається до дівчачого водяного сміху свого дитинства, який усе життя жеврів йому в грудях), і тепер на старощах він майже біг на той самий звук, щоб побачити, як перед ним в Ізарі купаються таборові підлітки, тільки Ізар не мілкий з наполовину пересохлим річищем, виповненим камінням і рінню, а повільний і повноводий, як ріка його дитинства, з широчезним піщаним берегом, і троє дівчат (тоді їх теж було троє, що вирізнялися з-поміж решти) полискуючи молочними тілами, світяться, а світяться вони тому, що фарбують волосся на венеційський лад!

Власне, коли професор Кобилко глянув ще раз, протерши пенсне, він зрозумів свою помилку: дівчата зовсім не фарбують кіс, переплітаючи їх іскрою, і то зовсім не вони світяться, а прозорі наперстки-ікрини, якими підлітки перекидаються, висновуючи з лискучих чарупок мерехтливу нитку, що одночасно висновується йому з серця, і завдяки цій нитці він крізь вуха, рот, очі, груди вбирає широчезну ріку разом із дівчатами до найнеприступніших глибин свого єства, де це видиво кришиться на мікроскопічні пронизливі поторки, які згущуються в звукову магму, що поволі виопуклюється в єдиний всеохопний придих-звук (дуже подібний до зідхань його няньки, вигнаної, — здається трохи запізно, — за те, що вона, попри кількаразові попередження, співала малому, своєму улюбленому пещеникові, з пелюшок призначеному для імперської кар'єри, пісні про правду й кривду та про козацьку волю, псуючи мазепинською крамолою душу й мозок панській дитині, якою невдовзі заопікувалася французька бонна, а дещо згодом і Харитон Авакумович Фетюскін, виписаний на домагання матері зі столиці рятувати від навколишньої омужичувальної стихії розумові здібності хлопчика, заки розсварені батьки з дідівського маєтку біля Сосниці переїдуть до Москви.