Роман про добру людину - Сторінка 43

Публіка замовкла. Погасло світло. Тільки з суфлерської будки, де блимало то довшими, то коротшими спалахами, Атанасій Щербак вистромив голову, уважно оглянув тьму, в якій зникли глядачі, помацав повітря, скільки сягала рука, й заходився лагодити перед собою дві миски з парафіною, кожна з десятком каганців на випадок, як погорять корки.

Почалася вистава. Славко навів смугастий прожектор на завісу, на тлі якої сам Терентій Теплуха виголосив пролог, по черзі притуляючи до обличчя розмальовані покришки від таборових баняків з півнячими, віслюковими й сонцеподібними (професор Цуркалевський охристив ці реквізити масками Агамемнона) зображеннями, що, за висловом Теплухи, не лише з огляду на більшу виразистість, а й на гігієну (від покришок, добровільного датку кухні театральному колективові, — на відміну від порохнявих шмат, бодай не обкидувало чиряками), найліпше виконували функцію личин, які він тримав на шнурку за спиною, але Дмитрикові чомусь нічого не запам'яталося з Теплушиного говорення, хоча серед публіки подекуди зривався сміх на підтвердження, що Теплуха сипле жартами.

Потім, загримівши бляшаними прикрасами, ривками, однак покищо без пригод (оскільки, крім Михася Панасюка, ніхто не зауважив, як тієї ж миті, перетявши завісу з її гомінкими оздобами, до залі влетіла вогненна тарілка, яка, описавши в пітьмі велетенське "О", щезла крізь стелю, встигши вихопити з-за перегородки Таращукового гнідого) розсунулася чи радше — від'їхала набік завіса, і на сцені з-під фіялкового картону підвелася симетрично переполовинена гримом і одягом на дві різні постаті Тамара.

Дмитрик плеснув їй (він взагалі любив поплескати, аби підбадьорити акторів), та на нього зашикали, щоб не заважав: Тамара саме сіла в летючу тарілку, яку за бічні петлі — вушка поставили перед нею Ілько й Самійло Заславські (вона покищо не літала), — й заходилася з надхненням деклямувати монолог, схожий то на голосіння, то на базарну балаканину, лише якось незвично посічену на склади (не виключене, що Тамара, за вказівками Теплухи, заради більшої милозвучности до кожного слова додавала по зайвому складу), бо Дмитрик, крім частих "но", "ри", "во" нічого не міг добрати, навіть коли на підмогу Тамарі вибігли на кін погруддя Наталки й Федя на цибатих крейдяних кінцівках (оскільки тулуб Наталки й Федя обтягувало чорне трико, з якого на тлі оксамитової ширми, обліпленої рештками колись пишної вечірньої роби Лідії Остапівни, — ширму слідом за Наталкою й Федьом добровільно носив Яцько Пістряк, що цим способом нарощував собі зачев'яділі м'язи, потрібні бігунові на великі віддалі, — вирізнялися самі тільки обличчя, руки й ноги, густо нахлястровані саморобним білилом, — Теплуха особливо пишався цим винаходом попри коментарі Ігоря Тарасовича Гирі, театрознавця й гіпохондрика, що псував йому настрій заувагами, мовляв, це майже, як у Кабукі, — то й дійсно створювалося враження, ніби на сцені рухаються безтілесні погруддя на ногах), також щось голосно виголошуючи, з чого Дмитрик виснував: до нього, ймовірно, перестало доходити значення слів, як це трапляється лише за крайнього внутрішнього виснаження чи за великої перевтоми, а її він одразу ж мусів подолати, аби не заснуло в душі те нове, що веліло йому вибрати путівець, на якому він себе ніколи не зважився б уявити, хоч тепер і стояв на ньому обома ступнями, а Терещенка штовхнуло супроводжувати його на цю виставу, що, замість зблизити їх, раптом, і то саме тієї миті, як щезли між ними останні перегородки, які відчужують людину одну від одної, відмежувала Дмитрика і від Терещенка, і від усіх таборян, ба навіть від самого себе.

Дмитрик мимоволі заплющив очі, аби легше збагнути, що сталося, тільки в грудях надто густо репалися товсті кукурудзяні блискавки, видовжуючи нутро на всі боки, ледве він встигав охопити ці дедалі завихреніші, аж охрові коливальні творива, якими розросталася йому середина.

Він глянув на Терещенка, шукаючи підтримки, й мало вголос не здивувався: Терещенко, який щойно з видимим зусиллям прокладав шлях до нього і вже по шию ступив йому в легені, як дядько Семен, ведучи за руку Дмитрика, тобто не Дмитрика, а грубезний сніп малих і великих Дмитриків, сплющених в одне ціле, в просвіти, завбільшки з сочевичину, яка проте по вінця виповнювала Дмитрикове нутро, а заразом і цілий світ, розгортаючи з живого клубка, скибка за скибкою, хвилясті міста з хмародерами, сквери з квітниками, стриженими кущиками й ґазонами, а також строкатий натовп з усіх рас і народів земної кулі, що поспішав до метро, бож саме серед цього юрмища, знеосібленого внутрішньою байдужістю, і тому попри зовнішню строкатість, сірого й безликого, Дмитрик почав розпізнавати себе, зовсім іншого, ні духом, ні тілом наче й не подібного до себе теперішнього, занепалого з виду, а водночас і ставнішого, явно чужого самому собі, але якимось незбагненним чудом усе ще Дмитрика, — цей самий Терещенко, який тільки но схилявся над Дмитриковою душею, аби разом вирушити в те світляне коло, що вже наближалося до них, готуючи обом нечуване перевтілення, просто з-під рук провалився в інший вимір, кинувши Дмитрика напризволяще, і так пильно стежив за виставою, ловлячи кожну репліку, аж Дмитрика, щойно йому трохи ущухло в грудях від цієї втрати (ще мить тому вони були разом, і знову він сам, як палець, без підпори й товариства. Чи це просто Терещенко довів його до тієї межі, де він мусів іти вже сам, бо кожному покладено долати цей відтинок самотужки, оскільки це те остаточне випробування, без якого людина ніколи не стане людиною?), опав сором і за свою неуважність, і за надто велику вимогливість до інших, і за егоїстичну забаганку у найвирішальнішу хвилину в житті мати біля себе няньку (навіть, якщо цією нянькою і був добряга Терещенко; адже досі Дмитрик обходився без пильнувальників і провідників!), і він спробував і собі зосередитися.

Однак, попри наполегливі зусилля (Дмитрик навіть кілька разів ковтнув слину, аби відтягло у вухах), Тамара, спершися коліном на летючу тарілку-шаплик, і далі виголошувала щось нерозбірливе, що ніяк не досягало Дмитрикового розуму, чи тому, що його поглинув (більше, ніж він сподівався) власний відхід із табору, а у зв'язку з цим і те невисловлювальне, а заразом на дотик присутнє твориво, яке щойно снувалося між ним і Терещенком, чи тому, що Тамара, з чергової новаторської Теплушиної примхи, проказувала словосполуки справді без жодного сенсу, оскільки їм належалося, не обтяжуючи голів зайвим змістом, лише відповідно (за визначенням Теплухи, крокуючи з добою) настроїти публіку на те, що діятиметься згодом, хоч Терещенко вже тепер прилютувався до сцени, явно забувши і про Дмитрика, якого сам же й привів на виставу, і про все довкілля, і ревно ловив кожне слово, кожну найнепомітнішу відміну в інтонаціях, відчитуючи на лету з-під тягучого звукового місива тільки йому збагненні горющі знаки, так ніби послуговуючися устами лицедіїв, сама доля сповіщала про те, про що він забув і мріяти, відколи усвідомив: за браком відповідних умов (хіба не стали виписки з Тукідіда, а зокрема так ніде й не надрукована розвідка про римських неотериків, підставою до звинувачення його в буржуазному націоналізмі лише тому, що, випадково, — адже після розходжень із батьком він майже цілком перейшов до російської культури, — виписки й розвідку, — може й справді під впливом Зерова чи просто із незбагненного йому самому почуття порядности, — бувають хвилини, коли для нормального чоловіка непристойно стояти по боці сильного, — він написав по-українському, — на думку слідчого, беззаперечний доказ, що Терещенкові йшлося про відрив України від ненависної Росії, мовляв, знаємо ваше кодло, смиренні та лагідні, а щойно послаб лещата, одразу "Геть від Москви, дайош Европу!" — хоч тоді він стояв осторонь від уже систематично винищуваного українського відродження? Зрештою, чого йому тільки не закидали? Купка людиноненависницького тупого слідчого мозочку виявилася винахідливішою від найсвітлішого розуму — за всяку ціну звести чоловіка до клітини. До кишки, напханої гнилизною. Чи просто тоді разом із обшуками, допитами й ув'язненням крізь роз'юшені пики сталінських пахолків зла, обтягнених задля видимости людською шкірою, в нього ввійшла частка небуття, завбільшки з більярдну кулю, і саме вона й перешкодила струсити з себе заціпеніння, що від Тамариних слів раптом луснуло, як сиричувата бараняча шкура, в яку охоронці Йосьчиного раю зашили його душу?), за браком відповідних джерел (не міг він, як дехто, особливо з молодших колеґ, користуватися знанням з третіх рук навіть у дрібницях. Чи йшлося не про джерела й обставини, а про острівець людяности, краплину теплоти, ласки, без яких задихалося його єство?), він ніколи не здобудеться на твір про Міноса, Мінотавра й Аріядну, не кропітко вилущених з античних авторів (Аріядна, що померла від пологів, Аріядна, що народила Тезеєві двох дітей, Аріядна — жрекиня), а з власного досвіду й уяви (хіба під час голоду на Україні з кожного закамарку не лунало чвакання Мінотавра? Хіба не стояла Аріядна з ниткою до лябіринту на кожному перехресті, вичікуючи Тезея, якого страх не здолав би перетворити на слухняне хрюкало й приєднати до Цірцеїної отари?), філологічний екскурс — лише частково, як вступ, задля найстислішого визначення деяких понять і явищ, як він їх розуміє, адже в кожного своя частота сприймання найзагальніших понять, які не покриваються одне з одним, — а втім чи ці загальні поняття взагалі існують? хіба це не виключно умовний, лише приблизний орієнтир, обсяг якого міняється від голови до голови? — впереміш з уривками пережитого й вимріяного, — так ніби вимріяне не пережите, а воно ж інколи значно сильніше, ніж так звана дійсність, та й взагалі, що таке дійсність? яка неточність окреслень, — життєпис не життєпис, філософічні роздуми, теж не цілком, тобто подекуди й вони, це ж похідна будь— якого мислення, — лише не у вигляді твердження чи концепції (боронь Боже, тільки не концепції, від них надто моторошно; ніколи його не полонило спрощене думання, а хіба перша-ліпша, найпереконливіша, найпривабливіша, — такі в першу чергу, — не примітивізація, не надто узагальнене спрощення будь-якого явища, що ховає коріння в несхопному? Очевидно, людина, боронячися від хаосу, на кожному кроці обтинає феномени від, як їй здається, зайвини, беручи розгалужену кількаповерхову дійсність в одноплощинні розумові лещата, але це виключно перший щабель, бож мислення — творчий процес, воно відбувається не одноколійне, єдиним аподиктичним висновком, а одночасно багатовимірними жмутами різної напруги однаково дійсних суперечних одна одній думок, що їх людський мозок безсилий охопити вищим об'єднувальним розумом), не у вигляді штивної споруди на глиняних підпорах, а радше, як фасетне видиво, протоплазмові спалахи ясновидця в проміжках між словами, цяточки мікроскопічних душевних коливань — нескінченна звукова стоніжка, хоботки слуху, зору й дотику, кожна клітина, кожний відсвіт з додатковими перемикачами свідомости, веселкові згустки духа й матерії, що, ледве оприсутнившися перед внутрішніми щільниками, видовженими в одне суцільне око, — Поліфемове? Нереїд? — неухильно приводили Терещенка до лябіринту, до Міноса, а головне — до його Аріядни, одвічної переможниці зла, так як це уявлялося йому до найменших подробиць (навіть пушок на щоці в Аріядни) ще студентом, хоч він і словом не прохоплювався про леліяний задум: були не ті часи, потім знову не тільки не ті, а взагалі казнащо, куди там до Аріядни, коли цілі народи несло в прірву, в пащеку Мінотавра? та й потім, — і чи не це остаточно й загнало його в безплідну пустелю? — Аріядна, його Аріядна (то не суттєве, що вона звалася інакше й ніколи не була його), Аріядна, єдина в світі, жадана, недосяжна Аріядна, заради якої він, не вагаючися, віддав би життя навіть значно пізніше, як вона вже передчасно згрубла й постаріла від турбот за дітей і чоловіка, незлобного сіренького служаку, а з нього доля витиснула соки й здоров'я (проте навіть коли б він її зустрів беззубою бабцею, Аріядна, його сліпуча Аріядна! — то й тоді йому лускало б серце від щему й прискового заціпеніння, як за студентських часів, хоч такого нібито не трапляється, бо почуття — похідні зовнішнього, рожевих уст, пругкої плоті, — чи він ніколи так і не побачив зовнішнього, а, як сновида, ще з дитинства жив тільки унутрішнім? — адже почуття з роками — фізіологічний процес? уповільнюється кров, відмирають клітини? — вивітрюються й міліють, а його, попри навколишнє пекло й гадь, лишилися надиво світлими й неулузненими, наче замість людських, призначених для поверхових з короткою пам'яттю смертних, замотеличених буднями, йому серед світового запаморочення, спричиненого черговим переміщенням добра і зла, влетів у груди горющий кусень почуттів, призначених для вищих створінь, непідвладних часові й тлінові), Аріядна, та Аріядна, заради якої він міг стати усім, — хіба для розділеної любови є щось нездоланне? — його ніколи не любила, і він сам, і весь світ навколо перетворився на купку попелу, — і от тепер Тамара єдиним словом, та що словом, незначним відхиленням в інтонації, підсиленій повільним випростуванням напіврозкритої руки саме тієї миті, як здиблена хламида на її спині на секунду прибрала подобу крилець Псіхеї, вийняла з повітря неушкоджений той самий, лише світанковіший, аж укритий росяною лускою світ і наново вставила йому в серце (він, умліваючи, почув, як луснули всередині роками відкладувані сірі, безрадісні цементні нашарування).

Чи це не Тамара спричинила це перетворення, а тільки від Дмитрика відокремилася частка єства, що проникла в Терещенка й підняла на поверхню із замулених глибин пам'яті і Міноса, і Аріядну, і Мінотавра, а Тамара з незбагненної ласки Всевишнього лише одягла ці клапті Дмитрикової субстанції в зрозуміліші словосполуки, виголошуючи випадковий, учуднений Теплушиними витівками, монолог, що струсонув у ньому з первісною силою те, що здавалося назавжди поховане, бож хіба сам Терещенко згадав би про нього, якби не Дмитрик і не Тамара?

Чи це навіть не Дмитрик і не Тамара винуватці цього наглого, спочатку, — на якийсь мікрон свідомости, — аж неприємно болючого пробудження, а просто тут сама собою, завдяки недоглядові чи жартівливій поблажливості провидіння, вступила в дію нічим не надщерблена, — може, людина й справді містить у собі незміренні потенції, не підвладні просторові й часові? — його власна, Терещенкова душевна напруга, яка нарешті вивільнилася з-під мертвого непотребу тієї миті, як він, забувши від переповненого серця все на світі, побажав відкраяти Дмитрикові на дорогу найсвітлішу частку себе? — і тому дивлячися (не двома, а зразу цілою галактикою конусоідних, ромбових, мачиних, зябродихальних, огіркових і виноградних очей, які на лету розмножувалися неоновими спорами) на Тамару, а трохи згодом на Федя, що разом із Лідієї Остапівною угрущав Наталку, яка шарпалася від одного картону до другого, заламуючи руки, — він бачив не таборову виставу винахідливого Теплухи, а гелленістичний театр (і то зовсім не тому, що Теплусі, який кількаразово опинився свідком може й справді дещо пристрасних, — саме тоді Терещенка душила смуга поганого настрою, — дискусій між Терещенком і професором Цуркалевським з приводу розходжень, наскільки доцільно ототожнювати Лукіяна з Вольтером і чи варто нехтувати впливом Геліодора й Менадра на українське барокко, — спало на думку за допомогою професора Кави, Кобилка, а частково Терещенка й Цуркалевського, — Теплуха посідав винятковий дар використовувати ближнього, не зраджуючи своєї цілі, — здійснити унікальну феєрію: інсценізувати на зразок "Вертепу", "Розмови мерців", уривки з "Етіопіки" і "Третейський суд", відповідно осучаснений і, — найбільша гордість Теплухи, — густо пересипаний цитатами з Іллі Турчиновського, з якими Федьо мав чимало клопоту, хоча ретельний Щербак подавав репліки, аж дошки гули, а коли Федьо остаточно затинався, — на цитатах Федина єдина легеня виходила з ладу, — до половини вистромлювався з суфлерської будки, тицькав пальцем на зніченого Федя і сам фістулою відчитував відповідне місце, що публіка, за звичкою, сприймала, як належне до вистави), де актори міняли маски, а заразом і тіла, кожного разу, як Кастор і Поллукс відводили за перегородку Таращукових коней (що то — Діоскури, Терещенко догадався з першого погляду, бож у кінських гривах блимали вогники, як на щоглах у бурю), і через це дійство повільно відкручувалося назад до лябіринту, відтуляючи перед Терещенком неушкоджені відрізки часу, до якого Аріядна, не перестаючи бути одночасно і Наталкою, і Тамарою, тримала плинні нитки в руці, обертаючися в ритуальному танці перед Міносом, царедворцями й народом, якого вже не існує на жодній мапі (Терещенка завжди дивувало, чому так мало народів напротязі віків зберігає ідентичність, ніби спішачи, зі страху, що їх опанує сатанинська гординя, віддати пам'ять, силу, кров на службу й прославлення чужих личин, аби назавжди загубитися, — чи, може, на деякий час відпочити від тяглости власного я? — під іншими іменами, навіть своїх колишніх ворогів), і глядачі, пронизані тим самим очікуванням, як тепер Терещенко, сплескували кожен рефрен на диво знайомого хоралу, кожен крок магічного кола з дівчат (хіба не їх наслідував пізніше Тезей у танку лелек?), що тепер крізь Тамару й Наталку вихилялися до Терещенка, нагадуючи: він уже тисячоліттями сидить у Теплушиному театрі, дивлячися на Аріядну, тільки це не вона тримає нитки до лябіринту, а він, і ці нитки спалахують уздовж його долонь каганцями, подібними до тих, що горять перед суфлерською будкою в мисниках з парафіною, аби в Терещенковому мозку запанувала всепоглинальна певність: цієї миті і йому нарешті простягнено нитку Аріядни, бо перед ним те світло, що на нього людина інколи марно чекає все життя, завдяки чому він і бачить завжди присутнє дійство про добро і зло в тодішній і теперішній подобі, і не тільки бачить, а вже легенями чує, оскільки його мозок і тіло перетинає різноплощинне бачення, яке вже не є зором, а хвилястим згустком його єства, що Тамара й Наталка не вимовляють (як він тоді на веранді перед Аріядною, ревниво передчуваючи: вона його не любить і ніколи не любитиме, хочби він небо прихилив їй до ніг, він завжди лишатиметься на іншому березі), а з уст до уст кругле перекочують рожевобокі слова ввігнутого яблучного часу (цю теорію Терещенко вигадав ще студентом для Аріядни, нудячи її абстрактними системами, — він так і не навчився ходити по землі, щойно в хмарах його сором'язливе єство набирало певности, — мовляв, Аріядно, усміхнися, нехай я плету дурниці, але все — тільки для тебе, простягни бодай мізинчик, зжалься, ось яблуко, Аріядно, єдина на світі, умру без тебе, яблуко, не гнівайся, дозволь, яблуко пізнання, — а воно ж і є слово з уст до уст, поцілунок, не просто дотик, талісман, що оживляє потопельника, початковий сакральний склад Божого імени, розумієш.