Роман про добру людину - Сторінка 48

Доброті природа відпустила місця — лише, як виняткові з її правил. Добру людину нищать, затоптують, коли ж нема сили знищити, глузують, знущаються, і вона завжди гине. Але якби не народжувалася ця безмежно добра людина, яка нагадує нікчемним створінням про божественність людського покликання, весь світ не проіснував би й миті. Все буття рознесло б на друзки, і воно ніколи не втілилося б знову. Бо навіть злі, мерзенні й підлі креатури не проіснували б і одного віддиху, якби всього буття не виправдувало б існування безмежно доброї людини. Її затоптують, однак через неї, і то виключно через неї, рухається світ. А цією доброю людиною може бути кожний, перед кожним покладено цей вибір, і кожна людина мусить колись на нього зважитися, щоб сповнити те, для чого вона, може, тільки й народжується. І тепер настала моя черга".

Самозрозуміла річ, хлопці теж не сиділи, набравши води в рот, а кожний, трохи оговтавшися від несподіванки і не соромлячися жалісливо бідкатися з такого нещастя, пробував перемовити Дмитрика, якщо не змінити, то бодай відкласти свій намір покинути їх, адже шлях добра — не погана штука, хіба проти нього хтось заперечує? У них теж душа не з лопуцька, — тільки шлях — шляхом, добро далеко не втече, а Дмитрик натомість тільки зискав би, провівши з ними ще хоч кілька заключних ґешефтярських акцій, бо де ж вони знайдуть другого гідного ватажка, не лише спритнягу, а й такого щасливого на руку, як він? — та Дмитрик, усміхаючися, відказував, що то частково й не його воля (тобто, звісно, в кінцевому рахунку його, бо хто велів йому тоді відповідати корові, що, не знати й як, скерувала Дмитрика, — коли вже називати речі своїми назвами, — на значно хисткіший путівець, ніж будь-яка найризикованіша шахрайська операція, хоч цього й не випадало прилюдно згадувати), але на те вже нема ради, він мусить простувати своєю дорогою, хочби й куди вона провадила, і саме тому він і скликав усіх, аби попрощатися, бо те, що він вирішив, невідкладне й остаточне. Нехай йому дарують хлопці несподіванку, та що вдієш, так інколи стається, і тут нічим не зарадити і нічого не пояснити, навіть коли б він і намагався витлумачити їм рушія своїх вчинків (зрештою, воно й справді ледве чи щось посутньо вияснило б); єдине, що він волів би ще докинути, то це невеличке уточнення: його рішення — тільки одна з прикінцевих ланок давньої історії, яка щойно тепер остаточно окреслилася, велівши кинути все попереднє, оскільки для нього настав час, як він настає для кожного, і цього не змінити, як простому смертному не обернути зими на літо. Він, Дмитрик, щиро дякує за тепло і приязнь (тобто, очевидно, не дякує, за симпатії не дякують, та хлопці зрозуміють, що він цим хоче висловити), нехай не сумують, адже однак не унедійснити невідкличного, на всіх них ще чекає своя стежка, яку цієї миті, може, саме кінчають доліплювати пальці провидіння, аби повести кожного ще крутішими манівцями, ніж Дмитрика, до того, чим повниться людська душа, випростуючися. А тим часом нехай вони п'ють і веселяться, як п'є і веселиться він, пам'ятаючи: це їхня остання спільна вечеря, що знаменує собою не тупе напихання черева, а взаємне вище спілкування людини з людиною через їжу, як це знали й цінували тоді, коли речі, а тому й душевні порухи, бож людина не існує в порожнині, були значущіші й вагоміші, а все тілесне містило й незміренний духовний зміст, який згодом занехаяли й забули самовпевнені, окрадені покоління.

Дмитрик ще багато чого казав, а що присутні слухали тільки те, що кожному хотілося слухати, та й потім, оскільки, як відомо, від чарки та від самого святкового настрою слух розширюється й нарешті більшим чи меншим краєчком (залежно від унутрішньої місткости людини) схоплює те, що за інших обставин лишається неприступне буденному сприйманню, то й не виключене, що Дмитрикове говорення мало зовсім інше значення, ніж те, якого воно набрало перегодя по всіх подіях, особливо ж після пожежі в першому бараці, де загинув інженер Таратула, що чи не найбільше спричинився до Дмитрикової нової слави, ще напередодні своєї смерти запевняючи, ніби того прощального вечора до Дмитрика наблизилися дві вогненні клуні, в яких він, Таратула (навчений практикою після тривалих досліджень у цій галузі, яку він відкрив, спілкуючися з потойбіччям після того, як йому нагло померла дружина) одразу ж пізнав вищих посланців, бо вони підійшли до столу, за яким пригощався й Таратула, і на його очах вклали Дмитрикові в уста огіркоподібну вольтову дугу, що обернулася на Дмитрикову прощальну промову, з якої, завдяки своєму нетутешньому походженню (інакше хіба вона лишилася б у мозку?) і запам'яталося чи не кожне слово, хоча навколо ніхто з веселого товариства (один лише Агапій Коваль плакав, а він завжди починав хлипати після першої чарки) до неї особливо й не прислухався, бо кожен ретельно виголошував, що тільки спадало на думку, намагаючися власною нововідкритою істиною просвітити сусіда, як це найчастіше буває під час проводів, а навколо перехресними спіралями перетинався гамір і вигуки, все вирувало, лящало й видовжувалося, рухаючися за музикою вперед, аж розпливалися обриси постатей, закруглюючися в розслоєному повітрі додатковими бубликами (Кадило зовсім виразно бачив витягнену метровими завитками і через це триступневу Берізкову голову, яку заносило за другий барак), і все вгорталося в дедалі стрімкіший вир, що поволі вищав над табором, і, напевне, досягши світлової швидкости, перейшов би живцем у вічність, якби сон не почав проріджувати людський потік, вивалюючи на боки найвитриваліших, які, найдовше зберігаючи незатуманений зір, пили за здоров'я Дмитрика.

Дмитрик теж їв і пив, дивуючися, що його ані трохи не долає ні втома, ні хміль, і переходив від гурту до гурту, розважаючи таборян анекдотами, приказками й веселими вигадками, що їх Дмитрикові хлопці пам'ятали ще багато років пізніше, коли в клітинах пам'яті Міттенвальдський табір перетворився на туман, який людині доводиться пройти на життєвому шляху, заки вона досягне рятівного берега, дарма що ніхто з учасників Дмитрикових проводів не думав про майбутнє, а просто радів із хвилинного відпруження, заки горілчана втома підтинала розум і м'язи, хоч кожен при цій нагоді й намагався показати витримку, силкуючися переважити Дмитрикових хлопців, які належали до останніх, що продовжували чаркувати навіть тоді, коли більшість таборян порозходилася чи позасинала по закутках або й так на лавах під голим небом, не встигши дочалапати до свого барака, бо так само поволі, як і почалося святкування, веселість, галас, пісні й промови поступово заникали, заки табір нарешті стих, подоланий ніччю.

Коли ж Дмитрик спостеріг, що і його хлопці принишкли, блаженно усміхаючися, хто за столом, хто на лаві, а Берізко й великий Федьо на землі, аж Дмитрик ледве перетяг їх на дошки, накривши ірівськими коцами, аби не застудилася єдина Федьова легеня, — його раптом вразило усвідомлення: він єдиний не спить, і невимовний щем і сум, який заважає рухатися (можливо, вигляд поснулих завжди так діє на того, хто бодрствує), проймає Дмитрикове єство ще й тому, що хоча табір спорожнів і розширився, аж небо спустилося на майдан, обліпивши бараки товстими зорями, — навколо забракло повітря, і Дмитрикове серце полетіло в бездонний колодязь, як це стається кожного разу на тому місці земної кулі, де людині доводиться ступати на новий шлях.

Аби вирватися з карколомного падіння, що вогненною лійкою закрутило йому середину, Дмитрик обійшов табір, спочатку дуже поволі, крок за кроком виборюючи себе з палющого коловороту, а тоді трохи швидше, збагнувши в раптовому проясненні, що він ніколи вже не навідається до свого кутка, як це ще збирався мить тому, щоб прихопити бодай найконечніше з собою в дорогу.

Він не здавав собі справи, чому він так чинить: чи тому, що не хоче брати в нове життя нічого з решток, що нагадували б про колишнього шалапутного Дмитрика (правда, шалапутства, хіба лише трохи іншого, ніж раніше, йому й зараз не доводилося позичати), чи він ще не був певний себе, ану ж в останню секунду він зневіриться й передумає, хоча в ньому поступово наростала несхильна впевненість, що подібного ніколи не станеться; всі ці вагання, весь цей болючий вир у грудях — лише відлуння страхів і забобонів його попереднього єства, бо в ньому вже шириться дедалі тугішими колами світанкове світло, і від нього колишні уподобання, а з ними й посілості, статки відпадають останнім непотребом. Тепер Дмитрикові лишилися самі ті скарби, що були в ньому — в серці, помислах, відчутті, хич він цього чітко до кінця не усвідомлював, оскільки думальна матерія (цілі грибні колонії, зблиски, хмарини, протоплазмові сновигальні видовженості) не згущувалися в поодинокі думки, а становили ніби нову основу його єства.

Проходячи повз барак баби Грицихи, Дмитрик на хвильку зупинився перед соняшником біля її вікна, який ледве мерехтів у сутінках, щирячи равлики озону, як єдиний маяк надії й добра над усім людством. Табір міцно спав. Десь ще в протилежному закутку в напрямі Єґер-казерне кульгавий Петро, — хоч не виключене, що то розходилося уздовж нічних вигинів розщепленого вологістю повітря саме відлуння, — догравав на сопілці пісню про волю, а тоді й він стих, а натомість здалеку прокинулася Омелькова флояра, що звучала ніби з по той бік Карвенделя, віддаляючися на схід.

Дмитрик постояв посеред майдану, міркуючи, чи перед ним калюжі від окропу, яким мало не цілий день випарювали блощиць, вичищуючи паразитів із нар, чи це пройшов дощ, якого він не помітив, хоч тепер весь табір пахнув сирим листям, розмитою землею й чимось невиразно збудливим, точнісінько, як у перші дні після закінчення війни, коли звалився один потворний світ, а на його місце, вповзав ще безликий, але так само потворний, другий, і в проміжку між зміною світів, розчахкуючи неспокоєм людські серця, пахло паростками й багном і на потомлених майже фіялкових конях, на яких в'їжджали присадкуваті переможці в ватянках і в смердючих чоботах святкувати перемогу серед руїн, і перед непрошеними визволителями спорожнілих вулиць звисали криваві стьожки, провісники жаху й зміни.

Коли Дмитрик наблизився до виходу, Тимко, який мав охороняти таборову браму, мирно куняв.