Роман про добру людину - Сторінка 7

- Андієвська Емма -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Мені здається, власне, навіть не здається, а я знаю, то мені здавалося, як я щойно почав говорити, а тепер я вже зовсім певний, — цієї миті я здолаю довершити найбільший подвиг, найбільше геройство, найбільше випробування, зараз я справді все можу, таке світло б'є мені з середини, така радість, хоч я лише непутящий таборовий п'яничка, і ніколи ніхто не мав з мене жодної користи. Проте ви робите мене великим, яким я себе ніколи не зважився б помислити. Я вам віддаю себе повністю в руки, веліть, наказуйте, я все виконаю для вас, це так легко! Я ще в житті не почував себе, як оце з вами! Як ви мене переінакшили! Мені аж самому дивно, що я не лише говорю, а й відчуваю саме так, як говорю, наче не мій язик рухається, а сама душа без слів двиготить перед вами, а слова то вже тільки, як дим від полум'я. У нас колись розповідали, ніби подібне чинили характерники, надихаючи простих, навіть кволих і полохливих людей на найвідважніші, найшляхетніші вчинки, слава про які й досі гримить у піснях, та я ніколи не припускав, аби ви, пане професоре, вибрали для такого невміщального чуда мою недостойну особу.

— Чи ж спроможна людина переінакшити іншу?

— Видно спроможна, бо саме це ви й зробили!

— Усе, що людина відкриває в собі, в ній самій і містилося.

— Алеж у мене й натяку на щось подібне не було! Їйбогу, я ж себе знаю!

— Хіба людина до кінця себе знає?

— Про мене — це залежить виключно від настрою. Трапляється настрій, коли людина себе дощенту знає, ну просто, як на звіті перед Всевишнім, а тоді надходить хмарина на душу, й те знання замулюється, та коли про нього не думати, воно згодом само собою знову вияснюється. Справді!

І Стецько аж розвів руки, аби показати, наскільки це справді — справді, наче професор Кава крізь грудну клітку міг пересвідчитися, що саме така ясність і виповнювала тепер Стецька, розв'язавши йому — може навіть трошки забагато, але хто ж утримався б на його місці в благопристойних рамках, коли людині не сила стриматися? — язик.

Звичайно, не виключене, що професор Кава й дійсно не лише відзначався хистом заглядати співбесідникові до найпотаємніших закутин грудної клітки, а й, за допомогою знань — сказано вчений! — як у давнину альхеміки й чорнокнижники, — хоч він сам напевно належав до білокнижників (по якому хто боці — не заховати, воно одразу ж виходить на поверхню!), вмів бачити далеко наперед те, що непримітним людям, на зразок Стецька, ввижалося майже неприступним, однак він не скористався своєю провидющістю, даючи Стецькові виговоритися, бо як людина говорить, то вона, ймовірно, просто не годна мовчати, і Стецько виговорювався за все життя, як зроду з ним не приключалося, бо хто зна, чи колись ще доведеться сидіти в товаристві професора Кави та ще й у настрої, коли людина з усім світом єднається радістю, перетворена й очищена, як на Великдень?

— Пане професоре, зрадьте, яким робом ви на інших впливаєте? — час від часу повторював Стецько й, очікуючи відповіді, вів далі свою балаканину.

— Стецьку Ступалко, — обізвався нарешті професор Кава, слухаючи запитання, а може, й не слухаючи, тільки не показуючи вигляду, щоб оберегти Стецька від зайвих ускладнень, які негайно викликала б його справжня відповідь — так бодай згодом Стецько пояснював сам собі, дивуючися, чому професор Кава на всі його запитання відповідав, а на це — ні, — сьогодні в таборі вбивають добру людину, і ви мусите її врятувати. Як — я ще не уявляю, це від вас залежатиме. Проте її конче треба врятувати, бо інакше не варто стане жити на світі, залишаться самі тварюки, що відбігли людської подоби. Серце, розум обернуться на смердяче баговиння, що вкриє всю плянету, без жодного спалаху добра. Тому я запросив вас до себе, хоч незалежно від будь-яких обставин чи доручень, я завжди вас радо бачу, оскільки ви без фальшу.

— Ой лишенько! — забідкався Стецько, чуючи, як йому від слів професора Кави опускається в груди крижаний стовп. Через це ви й казали про настрій, коли людина не годна дихати?

— Через це й через інше. Те, що спонукує людину щось виснувати, — нехай найпростіше — ніколи не те, з чого воно висновується.

— Чекайте, чекайте, це мені зовсім забило памороки. Так я нічого не втямлю!

— Ви покликані ще сьогодні врятувати людину.

— Такий невдаха, як я?

— Людина завжди така, якою вона себе захоче уявити.

— Ви знову дивно говорите. Однак я ладен докласти всіх зусиль, аби ту людину врятувати, тільки де ж вона і як я її пізнаю?

— Побачивши, ви її одразу пізнаєте, і мої пояснення — зайві, бо сьогодні може бути завтра або й учора.

— Цього я вже справді не доберу, — підніс руку до очей Стецько, щоб краще розгледіти професора Каву, який раптом розчленувався на два професори Кави — один із них, рухливіший, почав блискавично віддалятися від Стецька, зменшившися до квасолини, а другий, повільніший, спухши горою, приліг на клунки поруч чи, властиво, присів, ніби збираючись упасти, й зосереджено споглядав себе здрібнілого, що кишкою видовжив куток горища у безвість, аж Стецькові заболіли м'язи на плечах вдивлятися в далечінь, звідки перший професор Кава, вже з мачину ростом, пояснював те, що Стецькові здалося незбагненним, лише віддаль заважала, і Стецько й далі нічого не второпував, хоч і як старався.

— На все свій час! — потішив його другий, великий професор Кава, стежачи за собою, малим і вертким, далеко в кутку горища, мав на іншому кінці світу, і, остаточно пересвідчившись, що Стецько справді не схоплює слів його мікроскопічного двійника, глибоко зідхнув.

І від того, що великий професор Кава зідхнув, маленького професора Каву вихорем наблизило до великого, і вони зі скрипом з'єдналися в одне, прибравши подобу звичайного професора Кави, не великого й не малого, який знову почав співати чи, радше, читати свої гімни нової релігії.

І знову Стецька пройняло дивне відчуття, хоч і відмінне від попереднього. Він побачив, тобто не зовсім побачив, а наче і побачив, і не побачив, і все ж бачення щільно заповнило всі клітини мозку, як професор Кава навіть не читає, а совгає в повітрі на плинних кількаповерхових печах, що віялом розходяться на всі боки, велетенськими сковородами, на яких він на лету перевертає власну розповідь чи спів, аж вона репається, мов підсмажена кукурудза, забарвлюючи жовтим пилком предмети, і від того міняється довкілля: все урухомлюється, і Стецько раптом усвідомлює, що він дуже швидко подорожує землею. Точніше беручи, він ніби стоїть на одному місці, лише земна куля під ним їде, аж мигтять океани й континенти, країна за країною, а Стецько з усіма вітається, і так же йому приємно дивитися на добрі усміхнені обличчя незнайомих людей, наче це все його кревні й побратими, яких він, через своє шалапутство забув і занехаяв, і яких йому досі гірко бракувало. І від думки, що він їх, хоч і пізно, все ж віднайшов, Стецькові привітання самі собою починають переходити в мугикання, а тоді й просто в спів, досить подібний до проказувань чи виспівувань професора Кави, який лишився далеко позаду, бо Стецька невпинно несе вперед, аж він ледве встигає запам'ятати те, що відкривається перед ним.

— Ось, Стецьку, твоє призначення! — гукають йому назустріч з країни, перед якою він нарешті зупиняється, хоч вона ще не існує на жодній мапі, як це сповіщає Стецькові завбільшки зі стручок, проте дуже чіткий і категоричний унутрішній голос, що сидить у Стецька в підшлунковій залозі й служить йому за провідника (Стецько його охоче позбувся б, не полюбляв він зайвих уточнень, з яких і хосену жодного, бож вони тільки людину баламутять, однак як його видалити, коли невідомо, яким чином він взагалі отаборився в Стецькові? — і Стецько махає на нього рукою, не надто прислухаючись, а лише трохи, аби цей голос його не шпетив), і перед ним виносять кілометрове, оздоблене на боках цвітом конюшини й водяними лілеями барвисте тістечко, яке мешканці цієї нової країни, усміхаючись, обережно відмотують з сувою на обрії.

— Їж, Стецьку, — радісно припрошують його носії нескінченного тістечка, — це наша країна, а вона й твоя, бо це країна добра.

І Стецько споживає цілі кілометри тістечка-країни й чує, як йому від цього така легкість опадає душу, що він зараз не витримає й лусне, і тому, замість Стецька, світ виповниться самим сліпучим блаженством, яке люди черпатимуть ложками, і щезне зло на землі, по в'язницях не умучуватимуть людей і не буде переміщених осіб, в яких по— звірячому відбиратимуть батьківщину, гідність, життя.

— Тоді й справді зникне зло на землі, — мовив професор Кава, наздоганяючи разом зі своїм таборовим закамарком на горищі Стецька, — однак кожний мусить починати від себе.

— Що ж одна людина спроможна вдіяти?

— Все. Лише людина боїться або й ледача шукати опертя в собі, зручніше покладатися на когось, а не на власні сили, забуваючи, що власна опора — від Бога.

— А як людина слаба?

— В кожному закладено місце для божественного, і від людини залежить, чи вона дозволить рости цій божественності в собі, — а це очевидно вимагає деяких зусиль, ніщо даром не дається, — чи затопче її, мовляв, нема коли ширяти в хмарах, коли доводиться пристосовуватися до світу, аби шкуру винести неушкоджену, — данина страхові, яка згноює душу і все світле в людині, оскільки без божественного людина перетворюється на смердючу ганчірку.

— Алеж світу не переінакшити!

— Чому ні? Це далеко легше, ніж гадають! Світ кожної миті в кожній людині переінакшується! Лише більшість втратила в це віру, що почасти й зрозуміле, оскільки, аби зміну ширше унаочнити, треба самому стати тим, що людина подивляє в інших.

— І тоді всіх повчати? — зареготався Стецько, якому це здалося надто кумедним.

— Хочеш когось повчати, повчай сам себе, замість уприкрятися людям, бож ніхто не терпить повчань, — навіть люди з такою лагідною вдачею, як ваша, пане Стецьку, не в захопленні від них! — звернувся до нього професор Кава, аж Стецькові соромно зробилося. — Постарайся виплекати в собі те, що тобі кортіло б бачити серед твого оточення. Бож дійсна лише доброта.

— Та воно ніби так, — погодився Стецько, все ще ніяковіючи за попередній вибух реготу, — тільки що вдіє доброта, коли трапляється людина, ні, власне, не людина, бо в людині все ж є бодай трохи серця, а мерзенна гидь, гнида, а воно ж таке пакосне, таке нице й злопам'ятне, що жодною добротою його не доймеш.