Розгром - Сторінка 10
- Багряний Іван Павлович -ОЛЬГА криво посміхнулась і покрутила головою.
— А де ж наш уряд?. Ольго!..
ОЛЬГА сумно:
— Ти його бачила…
— Боже мій!.. Але ж це жах… Сестро!.. Як же ж це?.. Значить ми таки раби тепер?.. Унтерменші?.. Бидло?..
ОЛЬГА зітхнула глибоко, зломила брови та й… махнула рукою…
Увійшла МАТИ.
ОЛЬГА:
— А-а… Моя баронеса!.. Моя більша за всіх баронеса!.. Матуся!..
ВСІ ОБСТУПИЛИ ОЛЬГУ… Скидають з неї мокрий плащ… ОЛЬГА в подертих чобітках, аж видно пальці… БОРИС притяг альбом своїх малюнків:
— Мамо! Мамо!.. Ось як я малюю… (і тикав його матері) — Це ми з бабусею аж з Києва принесли…
ГРИЦЬ крутить головою: — “Баронеса” Ну й ну…Як ти викручуватимешся… — Взявши з рук Ольги плащ, дивується:
— Звідки ти знаєш його прізвище?..
— Мені сказав поліцай на вулиці — Бойків Микола… А що?..
— А ти бачила, як він був приголомшений?..
ОЛЬГА посміхнулась стомлено:
— Він дурний, як чобіт… Гонористий — як порожній горіх… І похітливий, як жеребець…
КАТРЯ злякано:
— Ото ж… Жди гостей… Ти бачила, як він на тебе дер баньки? А ти ще… з “баронесою” (засміялась та й урвала)… Господи!!..
ОЛЬГА байдуже махнула рукою:
— Я прийшла пішки, любі мої… Через цілий світ пішки… (нахмурила брови та й враз розпливлась в щасливій посмішці, пригортаючи Бориса, що тикав їй свій альбом).
Опустилась на стілець посеред хати і солодко потяглась, простягла натруджені ноги, зідхнула на повні груди.:
— Ху-у… Нарешті я вже дома…
Павза.
А потім закинула голову, мляво підняла руки і за-ломила їх над заплющеними очима:
— Мамо!.. Катрусю!.. Грицю!.. Любі мої!.. Який то все жах!.. який жах…
Павза — антракт.
………………………………
Тут вискочив чортик в німецькій уніформі… Це ніби долметчер… Він щось кричав і розмахував руками — кричав мов би й справжній німецький капрал… Він щось шукав, ніби якихсь квітів, і від когось вимагав таки тих самих квітів… квіток…
Йому треба квітів!!. Як же ж зараз осінь…
Я його запхнув назад, ледве давши раду…
Тоді вистрибнув другий, якийсь блазень, і теж у німецькій ще й еСеСівській уніформі… Дерся поза рампу і, неначе той Ґебельс, карикатурну постать якого я бачив у газетах, несамовито кричав щось про “великого Фюрера”, про “Нову Европу”, про перерішення Історії баґнетом на тисячу років…
Я й цього запхнув геть назад, за бутафорію… І опустив заслону…
І відчинив вікно…
… Ніч… Унизу лежить у руїнах велике місто… Мюнхен… Центр Імперії оберненої отак в руїну… Обсмалені стіни великих будівель… Уламки арок, споруд… самотні, зігнуті димарі… купи заліза й каменю… Хаос… Іржавий хаос… Покритий вогкою, чорною млою…
У темряві чути сміх, гомін і пісню… Але не сміх і гомін аборигенів вчорашньої Третьої Імперії… Там десь сміється зухвала молодість, чужа тут і непрохана, але зухвала, — вона сміється, співає й цілується над тими руїнами, в самісінькім центрі Европи, гомонить одразу кількома діялектами, але все тієї ж мови, — степовим полтавським, верховинським — гуцульським, чернігівським і бойківським, волинським, кубанським. Далебі це прийшли Ольжини друзі до Матіса на батьківщину, щоб ходити по ній в понурій жалобі ночі, по цім гробовищі бундючної величі й по-блюзнірському зухвало сміятись, і по-блюзнірському цілуватися над череп’ям і попелом…
Цілуються… Там пишним цвітом зацвітає романтика, чужа романтика… Саме там і саме в тій темряві, де ціла “Нова Европа” розміняла свою цноту за циґарету, за недопалок циґарети… Он там вона стоїть з мурином на розі, під блідим лихтарем, і ницо звивається, мов песик зазираючи в очі…
Ніч… Руїна… Хаос… І дерзкий сміх над хаосом…
Наш сміх.
ВІДСЛОНА ДРУГА
Як же ж було далі?.. Ага… Це може бути так:
………………………………………
Ось стоїть на роздоріжжі стовп… Телеграфний стовп з обірваними дротами.
І ось таки на роздоріжжі самітний кущик зеленого бур’янцю…
Такий самий стовп, якими обтикані всі наші шляхи, розчавлені колесами війни і геть розбомблені.
І такий самий кущик, які де-не-де лишилися по тих шляхах, стоптаних чобітьми незчисленних армій…
А на стовпі — велика відозва, така сама, якими обліплювано всі стовпи і всі паркани над тими нашими шляхами, вулицями і перевалками, над усіма перехрестями.
На перехресті заметався ДОЛМЕТЧЕР… Він вибіг разом з ВОЯКОМ, з САЛДАТОМ узброєним автоматом і оберемком якихось афіш під пахвою. ДОЛМЕТЧЕР щось пильно шукає, мов хорт… А ВОЯК, насунувши на лоба шолом і похитуючись (бо п’яний), наспівує свою улюблену, цілою армією наспівувану, “пісню переможців” — пісню сотворену синами й онуками великого Ґете в результаті ”дранґ-у нах Остен”:
“Война пріма, Война ґут!—
Фрау дома, фройляйн тут…”
ДОЛМЕТЧЕР:
— Ч-о-р-р-т!!. Квітів!.. Де ж я візьму квітів?!. Де шукати тих квітів!.. Таке завдання!.. Таке завдання!.. (зідхає і крутить головою) — здурів мій начальник… Закохався… Насвинячив тій баронесі, а тепер… (зідхає) — Ціла моя кар’єра поставлена на карту!!. Кві-т-ті-ів!!. О-о, ця проклята Азія!!.