Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Сторінка 33

— Це можна й велосипедом!— стішився хлопчина.— Сьогодні ж поїду!

Софійка уявила, як Сашко іде своїм деренчливим транспортом з приладнаним до багажника відром ягід. Ще й відро обв’язане якоюсь пілочкою! Просто-таки принц на білому коні! Глянути б на розтелепу, котра вляпається колись йому в дружини!

Наступного дня Софійка була в Кулаківських. Толик саме увірвався до бабиної хати з якимось подружжям — покупцями.

Як не впиралась Олена, як не просилась, онук уперто вихваляв чоловікові й жінці хатину, гупав у міцну підлогу, колупав стіни, вказував на стелю. Потім пішли оглядати подвір’я. У дворі покупці кисло глипнули на високі бур’яни, але в цілому зосталися вдоволені.

— А погріб? І його покажіть!— закомандувала жінка.

— Тільки не погріб!— заблагала стара.

— Баба зоставлять його для себе!— зневажливо гмикнув Толик.— А то дуже бояться в нього людей пускати!

— Не можна туди! Завалиться!— придумала раптом Олена.

— Підремонтуємо! А може, його взагалі доведеться знести!— планував чоловік.— Подивимось! Ключі далеко?

Олена мінилась на лиці. Нарешті зареклась:

— Чиєїсь загибелі на своєму обійсті не хочу! Якщо хто й полізе в погріб, то лиш я з онуком: краще хай нас приб’є, аніж чужого!

— Ану!— погодився Толик.

Олена так легко відімкнула замок, наче робила це щодня. Присвічуючи ліхтарем, ступили на сходи. За ними скочила Софійка. Дуже боялась висоти, мишей і темряви, але ще дужче сумнівалась у тому, що погріб валиться.

Коли вже майже зійшли донизу, з темряви почувся хрипкий кашель. Софійка похолола, але бачила, що Толик з Оленою настроєні рішуче.

— Так рано обід?— озвалася пітьма, і сяйво ліхтаря вихопило… привида, який прикрився од світла й підвівся з устеленої соломою, ряднами та кожухами розкладачки.

Це був сивий-пресивий, довгобородий, але ще при силі дідуган.

— Кого ти привела? Згинь, маро!— замахав руками і залаявся дід.

— Це не мара, Васюню!— приречено сповістила Олена.— Це онучок наш, Іванів син! А це, Толику, твій дід Василь!

— Той, що… загинув на фронті?!— витріщився на прояву Толик.

— Не загинув,— глухо мовила Олена.— Якоїсь ночі… ще на початку війни… Діти — Катря й Іванко — спали… Прийшов із боїв і не схотів повертатись. Заховала його в цей льох… Ось, більше, як тридцять літ…

— Он для кого м’ясце варилося!— здогадався онук.— Ганьба яка! Підсудне діло! І що далі?

— А що далі?— перепитала стара.— Нічого. Ховатиметься до смерті!..

З погреба Толик виліз іншою людиною.

— Погріб таки дуже завалений,— заявив сердито.— Роботи непочатий край!

— То загорнути!— відповів чоловік.

— Що загорнути? Кого загорнути? Приперлись і командують тут! Я ще хазяїн! Геть звідси!.

Покупці сторопіло дивились на Толика.

— Геть! Кому сказав?!

48.У Катерини

Кілька днів допомагала ремонтувати квартиру. Принести, подати, потримати, побавити Ростика — все, що тільки можна, звалювалося на беззахисну Софійчину голову! І терпіла, бо куди дінешся? Вбирають, годують, з хати не виганяють. Не так, як повелося Толикові Кулаківському!

То ось про якого сивого чоловіка, що вийшов з будинку міліції і вхопився за голову, читала тоді в газеті!.. “Сорок років у підземеллі”!.. “Судити його вже не стали”… Сам себе покарав! Довів існування родового прокляття!

Чим Софійка могла зарадити? Чи сходилося тут небо з землею? Ні! Зрештою, чи не наснився їй той старець? Чи не даремно шукає, сподівається врятувати?

І де Катерина? Якби не згадала про неї Олена в підземеллі, то вирішила б, що й вона примарилась! Утім, є ж світлина, де Катерина доросла й гарна, отже, таки виросла, розцвіла!

Софійка мусить повернутись у часі, в Катеринину світлину!

Біля фотосалону Катерину причікував ставний хлопець.

— До твоїх?— ніжно узяв її під руку.

— Ходімо! Не дуже мама полюбляє гостей, але я попередила, що сьогодні гостем будеш ти, вона чекатиме!

Ішли неспішно, перемовляючись. Дівчина щось приспівувала. А ще підзбирувала на букетики осіннє листя і жартівливо лоскотала ними парубкову шию. Той щасливо усміхався.

У хаті Олена вже накривала на стіл.

— Тихше. Толик заснув…— приклала пальця до вуст, указавши очима в бік завішеної ширмою лежанки.

— І я там завше вигрівалась!— засміялася до хлопця Катерина.— Побачив би ти мене тоді: самі мощі!

— Не уявляю!— розвів руками парубок і лагідно поправив дівчині неслухняного кучерика.

Сіли до столу.

— Це ви добре придумали: не робити весілля,— сказала Олена, підрізаючи хліба.— Менше завидющих очей — більше пуття.

— Мамо, це ж ясно: трохи більше року, як Іванко з дружиною… Хіба можемо робити гульки по такій трагедії? Ото й тільки, що в Семенових батьків справимо в неділю невеличку вечірку!

— Думаю, там і жити будете?— В Олениних очах засвітилася надія.

— Звісно, в нас!— озвався жених.— Місця доволі! А мама з бабою так полюбили Катрусю, що й не відпустять тепер!