Салдацький патрет - Сторінка 2

- Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Зiбравсь наш Кузьма Трохимович та й повiз свого салдата — коли хто зна — аж у Липцi. От у саму глуху пiвнiч, як ще усi, i ярмарковi бiля возiв, i хазяйство по хатам, спали, i по шинкам народ порозходився, i свiтло погасили, вiн i поставив той патрет на самiй ярмарцi i попiдпирав ще лучче, чим попiвську кобилу, щоб нi вiтер не звалив i щоб який п’яний, як поточиться, або свиня, звичайно ходячи по базару, як прийде чухатись до нього, то щоб не звалили. А сам за тим патретом нап’яв яточку та й сiв, щоб прислухатись, що буде народ казать про його салдата; та тут же наклав на палiтру красок, що "коли, — каже, — що не так, то я й пiдмалюю". Упоравшись зо всiм, присiв, понурив голову та й задрiмав собi трохи, поки ще до дiла.

Аж ось стало i на свiт заньматься. Iще не попритухали усi зiрочки, а вже наш Кузьма Трохимович i скочив; понюхав кабаки, прочхавсь, протер очi полою, бо вже тут пак нiколи було по воду йти, щоб вмитись; пiдперезавсь знову i пояс притягнув лепсько, насунув шапку по самий нiс, та й рукавички достав, — бо се, знаєте, було об перших п’ятiнках, так вже зорi холоднi були, — i сiв у своїй ятцi, щоб прислухатись.

Перш усього блиснуло свiтло у кабацi… Гай, гай! Вже i в Липцях завелися кабаки, неначе — нехай бог милує — у Расєї. Вiдкiля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, вiдкупщик за нас, хто не здужа, зносив грошi у подушне; так узявсь не з справжнiх вiдкупщикiв, а — таки нiчого грiха таїти — знайшовсь iз наших, хрещених людей, що уступив у їх вiру та, як той Юда, узявсь держать i Липцi, i другiї слободи на московський лад; i вже в них не шинок зоветься, а кабак, i там вже уся московська натура, i там усе москаль наголо, як у Туреччинi турки; та усе народ проворний: нi доїсть, нi доспить, усе об тiм тiльки й дума, щоб заробить копiйку. Така вже їх московська поведенцiя! А як тiльки нашого братчика, хоч би i у кабацi, обдурюють, так ну, ну, ну! Отсе, коли прийшов з посудиною, щоб купити до хазяйства на скiльки треба горiлки, та хоч трохи заслухайся або задивись, то й не доллє повної мiри, та мерщiй i всипа у твою посудину, i вже хоч спор, хоч лайся, а вiн тебе випровадить геть. Коли ж тут хочеш випити, то буцiмто й добрий: за гривню зачерпне iз дiжки таки повнiсiньку; тут станеш уси розгладжувати та втираєшся, та поцмокаєш хорошенько i збираєшся, як то гарненько натощака вип’єш, та тiльки що руку пiдняв, i ще до рота не донiс, як, урагова його мати зна, де те москальча у гаспида озьметься, таки неначе як той, що… дух свят при нашiй хатi!.. Пiдбiжить, пiдтовкне — плюсь! — бiльша половина чарки назад у дiжку! Лихо та й годi! П’єш мерщiй, бо розливальщик ще стане i чарку вiднiмати. Випив… так що ж бо? Як там кажуть: по бородi потекло, а у рот не попало; а вже й не кажи, що по животу пiшло: нiчого було гаразд i проковтнуть. Оттака-то їх московська вiра, щоб зо всякого зiдрати; так куди їм i спати довго? Та таки тут спить, а тут дума: як би то i де б то поживитись.

Так от, як засвiтили у кабацi, то й вислали надвiр пiдтовкачку, чи не вздрить кого на вулицi, щоб заманити у кабак. Вибiгло чортя i озирається… Подивiтесь на нього: на що то воно похоже? Що б то йому голову гарненько пiд чубчик пiдстригти, як i в людей? а то патлатий-патлатий! Спереду аж у вiчi йому волосся лiзе, уха закриває, по потилицi шльопається; аж, сердека, усе знай головою потряхує, щоб тiї патли не мотались. I сорочка на ньому — не як у людей; замiсть бiлої, як закон повелiва, вона в нього або червона, або синя, та без комiра, а з гапликом, та на плечi i защiбне; так що хто зроду уперше москаля побаче, то й не вгада, що то воно i є.

От такий-то став бiля кабацьких дверей, поглядав, поглядав — i вздрiв, що стоїть салдат на калавурi з оружжом, та й став гукати на нього: "Служба! — каже, — пайди-ка сюди! Стань тутечки-здеся, штоб подчас буде драка, так не дай нас ув абеду; а порцiя ад нас буде". Стоїть салдат, не ворушиться! Москальча крикнуло удруге, кричить i утретє — салдат нi з мiсця! Далi москальча злякалося, щоб вiн не розсердивсь та не дав би йому щипки, покинув його та мерщiй у кабак, та й зачинивсь. Кузьма Трохимович чує сеє все, усмiхнувсь, моргнув усом та й подумав собi: "Побачимо, що то дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!"

Затим виткнулось i сонечко. Тут стали рушати й нашi, що з борошном понаїжджали то з Деркачiв, то з Вiльшаної, та були аж iз Коломака. Що то, батечку, iз яких-то мiсць на той ярмарок не понавозили усякого хлiба! Таки видимо-невидимо їх тут стояло! Коли сказать, що пiдвiд двадцять їх тут було, то, єй же богу моєму! бiльш: хмара хмарою. Тут i жито, i овес, i ячмiнь, i пшениця, i гречка, i усе, усе було. Знаєте, прийшло урем’я подушне зносить, так усякому грошi треба. Наш братчик не бабак; вiн жде пори. Слава тобi господи! вiн, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому, покинувши жiнку, дiточок i худобоньку, ти за цiєю бiдною копiйчиною шлятись по усiм усюдам i швандяти аж на край свiту та кровавим потом її заробляти. Та чого тут i вередувать? Коли вродив бог хлiбця та дав його зiбрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькi у волость потягнуть за подушне i за общественне, а тут жiнка забажа льону, щоб на сорочки прясти, та нового очiпка, та дочкам плахт або свит, та й усяка напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогдi вже нiгде дiтись; вези хоч верстов за двадцять, та чи стала цiна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й розщитуй собi, щоб i сюди, i туди стало. А як удоволив усiх, от тогдi вже справний козак! Лежи собi на печi, у просi, поки до нової нужди: тогдi ж будемо й думати, де що узяти.