Щедрий вечір (1966) - Сторінка 16

Дядько Сергiй, витираючи мокрим заяложеним рукавом пiт з обличчя, посмiхнувся:

— М’ясця солодкого роздобув. Це королiвський харч! Захочеш свiжини — приходь на вечерю до нас, заманеться солонини — через мiсяць заглянь. Я не скупар, — розщедрився чоловiк i чоботом поторгав кiзочку.

— Ми зараз же побiжимо до дядька Себастiяна i розкажемо йому…

Дядько Сергiй здригнувся, витрiщився на Любу; на його вивернутих губах розпухав гнiв:

— Ти що варнякаєш?!

— Що чуєте! Все розкажемо! Хай знають люди, який ви!

— Ти здурiла, дiвко? Своїх будеш топити? Я i тобi, i йому покажу дядька Себастiяна! — Але раптом його очi втихомирились, прикушуючи гнiв, вiн знову посмiхнувся, полiз рукою до кишенi. — Ось краще вiзьми собi срiбного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамницi.

— Не треба менi ваших грошей!

— Треба, треба. Хiба ж я не знаю? — І дядько Сергiй силомiць втиснув грошi в Любину руку. — Будеш мати собi тих зошитiв аж на цiлий рiк. Це ж карбованець!

На обличчi Люби спалахнули червонi плями.

— Хай вiн пропаде вам! — дiвчинка вiдхилила руку i жбурнула грошi у лiс.

— От забiсована порода! — вилаявся дядько Сергiй i кинувся шукати своє чорне срiбло.

Ми ще раз поглянули на кiзочку; в її оцi згасала остання росинка сонця, а з вим’я ще сочилося молоко.

РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

Пiд вечiр пiдбилося жито, у дрiмотi сивiє вiтряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко вiд них засумував перепел: "Спать пiдем, спать пiдем…"

О, як, напевне, хочеться вiтряку струсити з себе, з полiв дрiмоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвенiти наколиханим за лiто зерном, а пролитися борошном.

Та притовченi гальма i переднiвок скували силу брата вiтрiв, i вже на його крилi встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вiтряк зерно i слово?..

Навколо ряснiють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорi. I тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житнiй сон у степах.

Ми, наче у снi, їдемо з татом на стависько. Роса i колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пiсню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю лро свiй завтрашнiй день. Який вiн буде для мене?

Бiля самого вiтряка, розгортаючи жита i синiй сон над ними, виходить уся в темному жiноча постать, i спiвуче стрепенулася тиша:

— Добрий вечiр вам.

— I тобi вечiр добрий, Одарко, — статечно вiдповiдає тато, зупиняє Обмiнну. — Пiзненько повертаєшся з поля.

— Пiсля чужої роботи ходила дивитись на своє жито, — пiдходить жiнка до самого воза.

— I як воно?

— Моє в долинцi — ще зелене.

— А ми своє завтра почнемо жати. "Спать пiдем, спать пiдем…"

— I женця молодого взяли з собою? — вдова дивиться на мене й добряче-добряче усмiхається.

— Та й женця взяли з собою.

I так менi славно стає на душi, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. I водночас прокидається острах: чи зумiю ж завтра дiлечко робити? Правда, я не раз для Обмiнної жав хопту, але то бур’ян — вода. А от чи годен буду жито жати?

"Спать пiдем, спать пiдем…"

— А свого серпа маєш, дитино?— вдова аж нахиляє до мене великi прижуренi очi, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки i горе.

— Маю, тiточко. Мама подарувала менi свого.

— То щасти тобi доля бути гарним женцем, i косарем, i орачем, i сiячем, — ласкаво дивиться на мене тiтка Одарка й зiтхає, бо в неї вiйна забрала її косаря i орача.

— Спасибi вам.

"Спать пiдем, спать пiдем…"

— Де ти, перепiлко, будеш завтра спати, коли прийдуть женцi? — звертається тiтка Одарка до жита i знову зiтхає — жалiє бiдну пташину.

— Ти теж, як перепiлка, живеш, — з сумом i спiвчуттям говорить тато. — Як дiти?

— Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп’яло, прокидається з ним i засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу. — I вдова пiднесла руку до очей.

— Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.

— Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за вiйну, що, мабуть, i врiж око, то сльози не добудеш.

— Життя… — зажурено каже тато своє улюблене слово.

— Он, послухайте, вiтряк плаче. Може, i його якась печаль чи гризота з’їдає?

Ми всi притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вiтряка. Тiтка Одарка поклала свою зачерствiлу вiд працi руку менi на голову.

— Ти ж тiльки обережненько жни — серп не iграшка… Ох, ще ранувато тобi орудувати ним.

— От i не рано. Самi побачите, — боронюся я. Тiтка Одарка усмiхнулася, вклонилася татовi:

— Бувайте здоровi.

— Ходи здорова, жiнко добра. "Спать пiдем, спать пiдем…"

— Як розспiвався, — кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вiтряка i смикнув вiжки. Стиха заскрипiли колеса, i потривожений пил запах молодим житом.