Селенітка - Сторінка 6

— І я зможу ходити?

— Авжеж. Спершу, мабуть, на милицях. А потім, коли хребет зміцніє… Резерви молодого організму величезні.

Ярині кортіло дізнатися, чи він так і думає, чи всі ці заспокійливі розмови — лише психотерапія. Зосередилась, але ніяких інших думок не сприйняла. Виходить, слова ідентичні думкам, це ж добре! Очі їй повнилися блиском, життям. А як зраділа, коли нарешті було дозволено відвідини Геннадію!

— Та ти й справді живеш, як русалка! — Хлопець став під березою, щоб Ярина могла його бачити. — Можна, і я до тебе?

— Русалки ж топлять — не боїшся? — кволо усміхнулась Ярина.

— Ба не боюся, — весело відповів Геннадій. — Ти ж мене любиш!

Дівчина зашарілася, повела очима навколо: чи ніхто не чує?

— Не лякайся, тут нікого нема, — продовжував зухвалець. — Вони ж знають, що ми закохані, от і…

Отак, жартуючи, Геннадій освідчувався в коханні, а дівчину обсипало жаром, їй здавалось, що він просто кепкує, бо навіщо йому отака руїна? Але як не зосереджувалась, прихованих думок не вловила.

— Ти в цьому плавучому мішку, Яринко, немов оранжевий кокон…

— А… а можна хоч трохи помовчати?

— Для тебе я згодний на все! Мовчу. Послухай тишу, вона теж…

— Ну, я ж прошу, Гено…

Хлопець затулив собі рота долонею і стояв, кидаючи на Ярину сміхотливі погляди. Вона не відводила очей, дивилась пильно, аж брови їй збіглися над переніссям, та марно — «радіостанція» мовчала.

— Ти чимось невдоволена? — Геннадій опустив руку. — Що тобі сказала тиша?

— Підійди ближче, посидь коло мене.

Юнак умостився над самісінькою водою біля її узголів’я. Лице його спохмурніло.

Минала хвилина за хвилиною, а тиша так нічого й не сказала Ярині. Дівчині стало ясно: вона втратила такий дарунок природні Аж лячно — тепер вона зовсім беззахисна, немічна… 1 Геннадій її не любить… Авжеж, не любить… Чемність та ще, може, жаль… Жаль до інвалідки…

— Ну, що, вже можна говорити? — обізвався Геннадій.

— Не треба.

— Що з тобою, люба? Губенята надулися, очі сполохані. Чому б то?

Грайливо-насмішкуватий тон ще більше роз’ятрив серце дівчини. Змусила себе мовчати. Заплющила очі й так лежала, мов мумія.

Геннадій устав, постояв ще трохи. Намагався «розворушити» Ярину, але вона не обзивалася. Юнак знизав плечима та й пішов, міркуючи про таємниці дівочого характеру. Ну, чого б ото? Чим він її образив?

На терасі клінічного корпусу біля столика з апаратурою сиділа медсестра — літня жінка з посрібленим волоссям. Вона привітно поглянула на Геннадія і спитала:

— Ну, як там наша Яриночка?

— Чогось не в гуморі.

— Глядіть, — жартівливо посварилася медсестра. — На екранах сплески — чи не сердечні діла?

— Сердечні? При чому тут цей насос?

— Який насос? — здивувалась медсестра.

Геннадій скривив обличчя усмішкою:

— Серце, хіба ви не знаєте? Це ж просто насос, його функція — перекачувати кров, та й тільки.

— Та й тільки? — здивувалась жінка. — Е, ні…

— Це ж наукове визначення.

— Визначення… Функція… Дуже мудрі ви стали. — Медсестра замовкла, тривожно поглядаючи на зеленкуваті миготливі екранчики. Обличчя їй враз пополотніло: — Ой лишенько! Що сталось?!

Прожогом кинулась із тераси, чимдуж побігла до Ярининого озера. Геннадій — за нею.

Втонула! Яскраво-оранжевий спальний мішок просвічував з глибини, ніби там палало багаття.

Медсестра, як була в халаті, так і стрибнула в воду.

V

Майже тиждень Геннадієві не дозволяли побачення з Яриною, мотивуючи відмову її тяжким станом.

— Та їй тільки полегшає! — запобігливо усміхався юнак, щасливий з того, що життя селенітки врятоване.

— Бач, ви легковажите словами… — втомлено вимовив старий лікар. — А слово — як вогонь, може зігріти й обпалити.

Геннадій перестав усміхатися, заговорив іншим тоном:

— Чи я не знаю психічної сили слова? От ви порівняли з вогнем. Гарно, хоча й не оригінально. Та я й не розмовлятиму — хочу змалювати її. Нащо ж я прихопив мольберта?

Старий лікар спочатку нехотя, а потім з цікавістю слухав просторікування юнака, спостерігав, як він час від часу поглядає у вікно — туди, де в затінку поблискує озерце. Що він думає, цей хлопець? Чи хоч розуміє, що Ярина, ця селетінка — новий різновид homo sapiens і на Землі жити не зможе? Такі зовсім різні… Чи саме в Цьому і причина?

— Звичайно, ви можете розмовляти з нею про що завгодно, — нарешті обізвався старий лікар, — та тільки не травмуйте…

— Серця?

— Я хотів сказати — нервової системи. Це дівчина незвичайна… Спроба самогубства свідчить про слабкість нервової організації. А обставини тяжкі… На Землі для неї оптимальних умов немає і не може бути, повертатися на Місяць боїться і не хоче — скафандри і тунелі остогидли до смерті, хіба, каже, там життя?

— Та я ж несу таку радісну новину, що вона затанцює! Чи вже сказали?

— Про що? — скинув густими бровами лікар. — У нас була тяжка ніч…