Семен Іванович Пальоха - Сторінка 8

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Ліворуч, над Киселевою горою, над Щекавицьким цвинтарем, громадилися хмари. Там, у тих інших, тепер уже молодих синіх хмарах, виростали десь дощі, визрівали громи, гартувалися блискавки, там народжувалися весняні бурі. Бурі!..

Пізно вночі я прокинувся. Знадвору глухо долинали до кімнати часті вибухи. То сапери висаджували перед мостами кригу. Рушив Дніпро!..

ПЕРЕД ПОСТРІЛАМИ

Наша мисливська бригада засідає недовго. Це навіть важко назвати засіданням, бо слово "засідання" здебільшого в нас походить від — сидіти, засідати, засиджуватися. Наше мисливське засідання — рух і нетерплячка. Бо як ти його всидиш, коли завтра, майже після піврічної перерви, ми знову поїдемо на качки! Через те Вадим нетерпляче смикається в кріслі, мотає головою і раз у раз досадливо ляскає себе по стегну.

— От чорт! Ще цілу добу треба ждати!..

Подумати — цілу добу! І це тоді, коли набито вже набої, закуплено припас і сотню разів оглянуто рушницю й увесь мисливський риштунок.

Мисливська сверблячка опанувала й Василька. Він Ще новак, але він уже вкусив від мисливського древа добра й зла. Це — моя жертва. Це я торік розагітував його, і спокійний науковий працівник став запеклим мисливцем. Ну треба ж було, щоб він своїм першим у житті пострілом поцілив чиря! То дарма, що він випалив потім У повітря тридцять набоїв, націляючись у кожну щонайменшу рухливу цятку й зневажаючи при цьому відстань, потужність пороху й спроможність щойно купленої старенької "бельгійки". Він повернувся додому з чирям і з того часу впав з п'єдесталу в очах своєї дружини Марії Іванівни, яка тепер і на мене дивиться косо. Кожного разу, коли я приходжу до Василька, Марія Іванівна поглядає на мене тривожно й підозріло: вона боїться, що це я знову прийшов затягати її чоловіка ще в якусь одчайдушну авантюру. Мені важко довести їй, що наше радянське мисливство не має нічого спільного з колишніми панськими забавками, що мисливство в нас — це корисний усіма сторонами спорт. Ні, Марія Іванівна цілком перебрала всі дореволюційні упередження й забобони вічних ворогів полювання — дружин мисливців — і слухати не хоче ніяких слушних доказів. їй, бачите, шкода "нещасних пташок" і "бідних зайчиків", потім — це ж страшенно вадить здоров'ю, відбирає багато часу, грошей... В її голосі стільки докору й навіть образи, що мені самому починає видаватися, ніби я в чомусь завинив перед нею, немов я втягнув поважного симпатягу етнографа не до мисливської спілки, а до якоїсь берлад-ницької банди розбишак і шибайголів.

Наш бригадир, досвідчений, урівноважений Олександр Устимович, нагло захворів, і ми, пославши в ефір йому побажання мерщій видужати, передаємо ©тамування Вадимові. Василько заклопотано метляється по кімнаті. Його окуляри з великими скельцями, які він раз у раз знімає й протирає носовичком, підстрибують на носі, коли Василь скоромовкою, затинаючись і ковтаючи слова, метушиться між мною і Вадимом.

— ...Бори-Борику! Слухай, а — того б... Вадиме, а як ви — щоб у ліс на валюшнів? Га?

Вадима дратує ця похапливість і тисячі наївних пропозицій, що раз за разом виникають у недосвідченого, але запального Василька.

— "Валюшні"! Які можуть бути валюшні, коли треба серйозно пополювати. Головне — зовсім же мало часу лишилося, та й взагалі...

Вадим, як сваромський патріот, рішуче пропонує тільки — до Сваром'я.

Та Василь не може вгамуватися:

— Ч-чому ж до Сваром'я? А може б, того... А — в Плюти?

Він не розуміє, що Вадим і досі не може йому подарувати торішнього хибного пострілу по лежачому зайцю, а надто отого дитячого розпитування дядьків на шляху: "Чи тут, на полі, не бачили зайців?" Цим нерозважний Василько надовго скомпрометував себе перед Вадимом, і всі його пропозиції Вадимові наперед видаються безглуздими. Як на те, Василько знову пренаївно запитує:

— А з собакою ж як?

Це вже занадто. Вадим прикро скривився й безнадійно махнув рукою:

— "Собаку"! Полюватимемо з хистом і на манка, а він — собаку...

Але справу розв'язано: розуміється, ми їдемо до Сваром'я. По-перше, справді, ми маємо дуже мало часу — весняний сезон тільки до першого травня, а сьогодні вже двадцяте квітня, а по-друге, нам таки кортить поринути цілком на два дні в знайому мисливську атмосферу, щоб усе було так, як звичайно: Козлиха, "Морховах" і Семен Пальоха.

До Сваром'я!

Вадим глибоко вбирає в себе аромат цієї, трохи дивної назви і, задоволено всміхаючись, копіює дядька Семена:

— До Сваром'я? Ге! Таке!..

СВАРОМ'Я — СВАРОЖЖЄ

Шухляди й дверцята буфета та шафи повисувано, поодчинено, на підлозі — пожмакана газета й брудні шкарпетки, на письмовий стіл — страшно й глянути. Весільні пісні, описи похоронних процесій, малюнки глеків трипільської культури й усю етнографічну премудрість жужмом відсунуто кудись на край столу, щоб дати місце барклаєві, закрутці, алюмінієвій пляшці й коробочці з мастилом на чоботи. У кімнаті такий рейвах, немовби допіру стався землетрус або неподалеку висаджено в повітря порохівню.

Вадим нетерпляче переступає коло дверей з ноги на ногу й досадливо мотає шиєю, я мовчки споглядаю, як Цей гармидер відбивається в обурених очах Марії Іванівни, зате Василь метушиться й хвилюється за нас трьох. Шарпаючись по кімнаті, забуваючи по черзі то цигарки, то сірники, то складаного ножика, він похапливо застібає пояса й натягає на плече ягдташа.

— Бори-Борику! — кидається він до мене. — А манок? Ти не забув?

Василько запитливо лапає себе по кишенях, полохливо оглядається по кімнаті й раптом трагічно вигукує:

— Де ж мисливський квиток?

Він біжить до письмового столу, висуває враз усі шухляди й починає похапцем нишпорити. Марія Іванівна скрушно дивиться на той шарварок, що його далі поглиблюють неосудні Василеві руки, й скаржиться мені:

— І подумайте тільки, Борисе, — мало йому рушниці й тої гидоти, — вона повела очима по хаотично розкиданих вистріляних гільзах, порожніх порохових коробках і брудних торбинках з-під шроту, — так він надумав ще собаку держати! Щоб ото годувати її та ще й до собачої школи водити. Це ж просто неможливо!.. А в хаті що наробив!

Марія Іванівна ступила крок, щоб забрати з підлоги Василеві шкарпетки, й раптом посковзнулася. Вона ледве втрималася на ногах і боязко оглядає підлогу. На підлозі розкидано використані торішні капсулі. Це вже через край переповнює міру її терпіння:

— Ну, дивіться: пістони порозсипав!.. Просто жах!

Я мовчу. Я не маю чого сказати на розраду Марії Іванівні, бо таки справді, — чим розвіяти її справедливий гнів, коли її обурює все гамузом: і пістони, й маленька бляшана мірочка на порох, і рушниця, й собака? Надто отой клятий собака! Марія Іванівна не може спокійно навіть подумати, що в природі існують якісь спеціальні собачі школи, де собачня дістає освіту від якихось шалапутів єгерів, що, безперечно, вже на чомусь обшахраяли її непрактичного чоловіка. Про собак краще й не згадувати при ній! Вдуматися тільки в саму назву — собача школа Це справді жахливо...

Василь зовсім розгубився. Де ж той квиток? Людина з двоцівкою, але без квитка — не мисливець, а браконьєр. Василь облишив уже перевертати все в шухлядах і нишпорить по книжкових полицях. Витягає і засуває книжки, перегортає сторінки, а квитка все нема.

— Може, Гарик у колиску затягнув?

Василь біжить до другої кімнати, трусить свого півторарічного сина, але маленький шкідник trop цього разу не завинив. Вкрай розгублений Василь повертається назад.

Вадимові урвався терпець:

— Ну, як собі хочете, а я йду! Тут давно вже та пароплав треба, а ви — квитка. І головне — в останню хвилину!..

Вадим понуро відчинив двері, а Василь востаннє безпорадно лупає очима по кімнаті. Раптом його очі стомлено спинилися на письмовому столі. Там, коло каламаря, лежала червоненька книжечка.

— фу та, чорт! Ось він, проклятий!..

Ми збігаємо сходами, згори до нас востаннє долітає трохи пом'якшений, але все ж іще невдоволений і ображений голос Марії Іванівни:

— Хоч не довго ж там будьте!..

Ми так звикли їздити пароплавом восени, а весняне полювання стільки років не дозволялося, що тепер, коли ми з'їжджаємо на Поділ фунікулером, нам здається, ніби тепер оце не весна, а осінь. Ну все ж воно чисто так, як щороку восени: в руках рушниця, плечі щільно обтягує шкуратянка, піднесений заповзятий настрій, насичений спраглим мисливським азартом, і попереду, за кілька годин, — Сваром'я та Семен Іванович Пальоха! Але над Подолом, над Киселевою горою, над Щекавицьким цвинтарем знову, як і кілька днів тому, громадяться хмари. Та сьогодні вони вже не ті несміливі, лагідні акварелі. Темними, похмурими, але пружними й швидкими лавами вони сунуть до міста. Як орда, як Батий, облягають вони Київ. Чи то тільки здалося так?.. Ні, таки справді гримить грім! Він ще глухий, короткий і не певний своїх сил, як перше сердите ричання маленького дев'яти, але за кожним гуркотом, що ближче до міста, ричання його дужчає, і ось дві шрапнелі блискавок розірвалися десь угорі над майданом.

Ми біжимо від дощу до пароплава. Він спокійно стоїть коло пристані, злегка попихкуючи ріденьким димком, але причал уже не той, що раніше. Вдруге після революції цього року так широко розлився Дніпро. Ще кілька днів тому я бачив його вузьким, скутим кригою, а зараз він виліз із свого логовища й нещадно заливає береги. Труханів острів, Слобідка, куренівські оболоні — все захопив старий і вдирається вже до міста. Переліз через дамбу й оточує електричну станцію. Навколо неї насипають земляний вал, бригади робітників, червоно-армійців і студентів боронять електричне серце старого міста, а вода все підступає й підступає... До пароплава треба перебігти наспіх помощеними дошками, бо вода геть залила вже узбережну вулицю. Дніпро цього року ще раз наважився помірятися силами, він підступив уже під самісінькі київські гори й посміхається з настороженого, здивованого міста.

Пароплав і тепер затримався. Вже одлетіла гроза, і сполоскані зорі ясно розсипаються на змитому, відсвіженому тлі, сходить місяць, але пароплав усе ще стоїть. Та ми йому сьогодні не поставимо це на карб. Він і сам би давно вже охоче рушив у заводнену, потужну просторінь весняного Дніпра, та він мусить чекати, поки на нього навантажиться саперна рота.