Серце не навчити

- Федькович Осип-Юрій Адальбертович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Жили в нас в горах два парубки товариші, а що вже буйні та хороші собі були, той на папері не спишеш, — такі вже хороші були сі два легіні. А до того ще як уберуться, бувало, у кармазин та в жировані порошниці та стануть собі гостинцем гуляти, то дівчата якраз усі у вікнах. «Що ти, дівко, там забула?» — кричить мати на ввесь рот, а донечку мов прикував до вікна. «Ненечко, ох ненечко люба, най хоть надивлюся!»

А легіні наші мов не видять, що дівчата в’януть. Понасувають кресаки на мальовані свої брови, кинуть голови д горі, мов лицарі які, возьмуться поза шию та сміються нищечком з бідних дівчат. А кресаки були в тих двох парубків такі, що кождий вартував ретельно коло 500 срібних, коли не більше: такого золота, пав та червінчиків було на їх! Як, бувало, зустрінешся з ними, то аж за очі вхопишся, так засіяють!..

Вечір дав бог тихий та милий, — сказано: клечальної неділі. Гульки на базарі сьогодня не було, славне парубоцтво проходжалось гостинцями та сутками, а дівчата позбігались у громадки та яли вишниками співати, щоби, знаєте, легіням жалю завдати, а вже нікому так, як сим двом, що як ходять так ходять попри їх ворота, і боком на них не глянуть. А місяць так і сіяє понад красними та високими нашими горами!

— Чого ти так засумував, Василю? — став один легінь другого питати. — Чи не болить тебе знов голова?

— Або мене коли голова боліла? — каже другий.

— А учора, йдучи з Ріжі, не боліла тебе голова?

Василь почервонів трохи, а за хвильку й каже:

— А як тобі у Ріжі Гинцаришина Олена сподобалася? Правда, що козир-дівка?

— Дівчина на цілу Буковину! — каже Іван. — Гадаю за тиждень старости слати.

Василя мов на паль хто посадив би.

— І я гадаю, — каже. — старости посилати.

— Як собі, братчику, любиш! — умкнув Іван та й стис плечима.

Василь ще дужче осердився:

— Таже, — каже, — оба, чей, з нею не оженимося?

— Оба, правда — ні, але я то знаю, що оженюся з нею.

— А чому ти, чому не я?

— Тому не ти, — каже Іван, не тративши ані раз доброї волі, — бо я старший, і дівка моя має бути!

— Коли ж бо вона мене любить, — каже Василь, а сам аж кипить.

— А я її люблю, — каже Іван, мов кам’яний.

— Або най так буде, — каже Василь, — як дівка пристане.

— І так ні, — став Іван спроволока говорити. — Олена буде моя!

— Хіба мене не буде! — кремснув Василь.

— На таке я зараз пристаю, — відвернув Іван смішком. — Ходім та поміряємося: хто виграє, того й дівка буде.

— Ходім! — крикнув Василь.

— А чим, ножами чи пістолетами? — питає Іван.

— Чим хоч! — верещить Василь. — А Олена буде моя!

— Та вже побачимо, — рече Іван, — як нам лицарське щастє послужить. Гайда!

Пішли в чагір… Але доки на місці стануть, скажу вам ще по словечку про їх.

Іван і Василь — були се два багатирські сини із Соколія.

Батьки їх були собі сусіди, а вони товаришували собі ще змаленьку і страшне любилися, — бувало, ні кроку один без другого.

Іван був хмурий, неввічливий і дуже фудульний; бувало, й гуляти не хоче, а коли піде на базар — то лиш про Василя, щоби дещо не попацив, бо Василь, знаєте, опалистий та швидкий, мов та поломінь у печі, а як, бувало, розсердиться, то гатить топірцем — не питає, чи голова, чи руки, чи ноги. Багато він уже біди з-за сього мав, а якби не Йван, то хто знає, що був би ще пацив, а так Іван уже його пантрує, як око своє в голові. Хоть Василь похопиться, бувало, щоби кого по-своєму попобити, то Йван уже вирве йому залізною своєю рукою топорець з рук, а його возьме силою та поведе домів. Але ж бо й Іван, знаєте, не був з тих святих. Як, бувало, возьме собі що в голову, то гадає, що таки на його мусить бути, аби не знати що, — дуже упертий був. Лиш за тілько його хіба можна пофалити, що за правдою, бувало, аж гине, аж топиться. Умерла раз на Соколію бідна вдова, а шестеро дрібним сиротам не лишила нічого, як одним одну коровину, та й узяв піп за похорон. Іван каже до тата:

— Дєдю, дайте мені одну корову!

— А тобі нащо? — питає старий.

— Вам не питати нащо. Коли маєте дати, то дайте, а ні, то не допитуйте багато.

— Возьми собі, сину! — каже старий.

Іван займив корову сиротам, а попа з димом пустив, — згорів на шкрум…

Ще одно вам розкажу.

Тримав на ріці один жид красний лужок, а Іванова сестра позбирала одної неділі усі дівчата та гай на той луг у квітки. Але жид возьми та пішли своїх посіпаків, щоби дівчат грабувати. От постягали з них ба опиночки, ба коралі, ба монества, ба пояси, ба баюри, доста того — посмішили дівчат. Одокія прибігла домів без опинки, плаче, голосить, каже, що піде топитися, а Іван сміється. «Так тобі треба, — каже, — най тобою не носить по жидівських лугах, коли й в лісі, й на нашій царині є цвіту доволі!» …Восени найшли жида здохлого в лісі; хтось його там прив’язав до ялиці та й лишив. Хто це був такий, не знаю, але далеко від Івана він не утік.

При усьому тому мав він таке чисте серце, як один чистий діамант; гніву і зависті не було в нім за мак-зерно. За отця-матір був би й гадині в очі штрик. А побратима свого Василя беріг, як око в голові, аж доки не нагабало його то нещасливе коханнє, що вже не одному чоловікові віку укоротало…