Сестра - Сторінка 7
- Вовчок Марко -Стара почала вмовляти: останься та іі останься; бо жалувала мене, що я їй щиро робила, не лінувалась і слухняна була, — от як той товкач: що мені загадають, те й зроблю.
Х
Коли ми тут сваримось і миримось, у ворота хтось возом уїжджає. Глянула та й очам своїм віроньки не йму. Се ж мій братичок ріднесенький!
Вибігла до його:
— Братику, мій соколе! А мені казали, що ти дуже гніваєшся на мене!
— Ні, сестро моя рідна! — говорить. — Так уже я звівся, що ані гніватись, ані жалкувати ні на кого не маю! Нужда мене зстарила і зв’ялила.
Бачу я з першого погляду, що він зовсім із лиця спав, аж почорнів. А який же то парубком був! І веселий, і повновидий, як місяць… Так мене й облили сльози.
— Чого тебе господь приніс, брате?
— Здумав собі та й поїхав. Дуже вже сум великий на мене напав. Хотів тебе побачити й світу божого повидати.
Сіли ми в брамі та й говоримо собі, журимось, і час нам не змигнеться. Він мені оповідає, яке в його убожество настало, і як жінка, хоч і любить, та неспокійна дуже, і як діточки ростуть і мене згадують. Почули од людей, де я і що, як проживаю, то раділи так, що господи!
Я й кажу йому:
— Братику мій коханий! Ти в мене один у світі: ти в мене й батько, і дитина, і родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для твоїх діток. Нема в мене тепер нічого, тільки два карбованці, зароблені в панів, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рік. Вони мене вмовляють остаться, то нехай дадуть мені наперед гроші… От візьмеш та й справиш собі, що там найхутче тобі треба.
— Спасибі, сестро!..
А сам аж гнеться.
Я пішла до панів. Тільки на поріг, а стара й пита:
— Чи останешся? Що те лихо згадувати! — каже. — Моя дочка ніколи тебе обижати не буде: се вона так щось із нездоров’я.
— Та коли ти обижаєшся, — промовила дочка, — то я й не доторкнусь до тебе.
— А як же мені, панночко, не обижатись? Хіба се ви мене пожалували, чи що, щоб я вам дякувала?
— Та вже годі, — перебиває стара. — Годись на рік. Що схочеш?
— А я хочу двадцять карбованців, — кажу. — Дасте, то зостанусь, а ні, то піду де в друге місце служити. І гроші хочу всі наперед.
Вони почали торгуватись: і дуже дорого, і гроші не можна разом. А я, як сказала, то й не одступаюсь од свого слова.
— Ну, — кажуть, — нічого з тобою робити. Дамо двадцять рублів, тільки, не всі разом. Дай свою бум агу, а тобі ось п’ятнадцять карбованців.
«Візьму, — думаю собі, — хоч п’ятнадцять: йому тепереньки дуже потрібно».
Оддала ту бумагу, що панотець мені дав, узяла гроші, подякувала та й до брата.
— На, — кажу, — братику мій! Нехай тобі на добре поживання будуть!
Побув він зо мною два дні. Весело було й прокинутись, що побачу його, поговорю. Що то рідне та своє!
Служу таки в тих самих панів. Іще два місяці мені до року осталось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, — треба служити! А добуду року, то, може, дасть мені господь, що добре місце натраплю собі. Аби схотів, то знайдеш на свої руки муки!