Шевченкова могила

Був пишний іюльський ранок 1880 р. 19 іюля. Ми поїхали з Канева на Шевченкову могилу низом, понад Дніпром. Дорога з города тихо спускається вниз спуском над Дніпро, йде проз дерев’яну церкву, котра стоїть під самою горою, і потім в’ється по низині під самими горами. В городі, на половині гори, на широкій терасі, в зелені білів собор. На взгір’ї по косогорах червоніла та зеленіла покрівля невеликих домів, неначе приліплених до гори. Дорога повилася під горами. Круті гори зеленіли проти сонця привітно й весело. Подекуди на самих верхах гір з долинок та западин виглядали жовті соняшники, гострі верхи кукурудзи, вибігали на самий вершок грядки картоплі та буряків. Під самими горами тяглися одна за другою рибальські хати в зелених садках та вербах. Часом траплялись гарненькі білі домки заможних міщан з здоровими веселими вікнами. Домки неначе ховались в узьких долинках між крутими горами, в розкішному зеленому дереві, а за домками неначе дерлись на круті гори зелені сади і спинялись на половині крутих боків гір зеленими граціозними контурами. Ті чудові садочки, притулені на горах або сховані в западинах, були наскрізь пронизані сонцем, зеленіли до самого дна, і через яблуні та вишні блищала ясно-зелена трава, як килим, розстелений на крутих горах. Садки неначе висіли над нашими головами. Круглі гіллясті яблуні неначе були готові скотитись з крутої гори, як зелені м’ячі… Дніпро синів недалечке за плисковатою низиною, вкритою то сірим піском, то молодими густими кущами осокора. Через одну верству далі пішли гори голі, дикі, з обірваними обваленими боками. Над нашими головами, проти синього неба, вирізувались зубцями круті гострі верхи, поламані косогори з твердим верхнім обідком, з-під котрого сипалась глина з піском та камінцями. В узькій та глибокій долині незабаром зазеленів перед нами х о л о д н и й я р. Між двома шпичастими горами було видно провалля, промите дощовою водою. Дике провалля повиставляло проти сонця свої глинясті жовті стіни, неначе ширми, поставлені одні поверх других, а над тими глинястими стінами понавішувались, неначе зелені килими, густі маси берези та дуба, а там вище знов піднімались дуби та липи зеленими стінами скрізь понад проваллям, піднімались вгору на високі гори, вкривали верхи гір. Минули ми ту дику, але поетичну картину, а за нею знов виступили рядами шпичасті зелені гори, а поверх їх виступали широкі боки гір, вкриті місцями рідкими старими дубами, неначе по горах розкинувся розкішний зелений парк, в котрому не ставало тільки доріжок та квіток… Знов під горами появились рибальські хати. Подекуди на половині високості гір виступали тераси, на котрих стояли рядами білі хати в садках. На тераси йшли по косогору узькі дороги. Внизу, на піскуватій низині заблищали узькі заливи, обтикані кілками; на кілках висіли довгі неводи, неначе разки намиста обхвачували довгі узесенькі заливи. Тут старий і новий Дніпро, розділені під Каневом здоровим островом, зливаються докупи. Дніпро розкішне ллється більше верстви завширшки попід самими горами. В цім місці над Дніпром, за три верстви од Канева, стоїть над Дніпром Шевченкова гора. Ми стали під самою горою, на узькій полосі піску між Дніпром та горою…

Шевченкова гора од Дніпра має фігуру половини обруча, котрого переламані кінці заткнуті в землю, тільки верх її, ледве закруглений, з одного боку гостро заламується і спускається вниз дуже круто. Зверху, на самому краєчку гори, стирчать не дуже високі дикі груші та кущі і дуже виразно вирізуються на синьому небі. Од Дніпра бік Шевченкової гори не рівний, а трохи увігнутий, і такий крутий, що по йому не можна вийти наверх. Одна половина боку гори заросла травою, друга подекуди вкрита дрібненькими кущами.

Під самою горою простелена узенька смуга огороду, а з одного краю притулилась хатина, зовсім закрита густим садком. Понад дорогою за тином в огороді росте кілька високих розкішних плакучих верб. Трохи не посередині під горою стояла ще друга хатина, але вона була засипана глиною тоді, як завалився бік гори. Тепер не видно і сліду того провалля. Бік гори вирівнявся і знов заріс травою. Рядом з Шевченковою горою, на північ вверх по Дніпру, стоїть зовсім гола гора, вища од Шевченкової, має вид піраміди, трохи закругленої зверху. Вона така крута од Дніпра, що на неї не можна вийти. По другий бік могили стоїть узька, з боків закруглена гора. Ці обидві побічні гори виступають трошки вперед Шевченкової гори і придають їй вид храму з плисковатим верхом, з виступаючими вперед баштами…

Між пірамідальною горою та Шевченковою глибока узька долинка, а в тій долинці йде узенька уличка з хатами по обидва боки. Цей присілочок зветься Монастирок. Кажуть, тут колись був монастир. Сама Шевченкова гора колись звалась Чернечою горою. В хатах живуть гончарі. Під хатами на призьбах, на полицях стоять довгі ряди не випалених горшків. Ми пішли уличкою, перейшли через один город, перескочили ледве примітну течію і прямо полізли на Шевченкову гору. Гора така крута, що на неї трудно було йти просто. Приходилось хапатись руками за молоді березки, котрими засіявся доволі густо цей бік гори. Поки ми вийшли на гору, в мене дрижали коліна. Ми вийшли на гору і пішли до могили між рідкими низенькими, об’їденими товаром кущами та рідко розкиданими грушами. Верх гори рівний, навіть плисковатий. Я шукав очима Шевченкової могили і вглядів її зараз: через обгризені кущі та рідко розкидані груші, серед нагірної невеличкої рівнини, зачорнів високий дерев’яний хрест, поставлений на довгій, з чотирма углами могилі, складеній з каміння двома терасами і присипаній зверху землею. Ми вийшли з кущів та груш: Шевченкова могила стояла серед чистої не зарослої рівнини. Два шари каміння, кожний на аршин вгору, жовтіли на ясному сонці.