Щастя - Сторінка 3

— Бачите, можу тепер і шилом орудувати, й дратву всунути — порядок! — Циркуляркін дрібно заворушив пальцями піднятої вгору правиці. — А то ж було — душа в тобі держиться, а рука висить, як чужа...

Циркуляркін тяжко зітхнув, замотав чогось головою і раптом бухнув перед лікаркою навколішки.

— Якби не ти, Віро Павлівно, пропав би я! Неодмінно пропав би. Так і вся палата каже, що загнувся б — і каюк мені!

— Що ти, що ти, Циркуляркін! — кинулась підіймати розчуленого солдатика Віра Павлівна. — Хіба ж можна так? Встань мерщій!

Але Циркуляркін вклонився їй у ноги й гупнув себе кулаком у худі, запалі груди:

— Повік, скільки житиму, не забуду! — і подивився на Віру Павлівну такими вдячними, зволоженими очима, що в неї самої виступили на очах теплі сльози.

Не забула цього прощання і Віра Павлівна. Ще багато було в її дальшій роботі випадків, коли щастило повертати людині не тільки здоров'я, а часом навіть і життя, та згодом вони притирались у пам'яті, а прізвища хворих і зовсім забувались, але маленького Циркуляркі-на, що приніс їй велике щастя, Віра Павлівна не могла забути ніколи.

Щастя? — не раз перепитувала себе Віра Павлівна й чимраз більше переконувалась, що воно бувало-таки і в її житті: з'явиться несподівано, як жар-птиця в дитячій казці, промайне на мить і зникне, полишивши по собі лиш яскраву згадку...

Усі дальші щедроти фортуни — і те, що вона стала заслуженим лікарем РРФСР, кандидатом медичних наук, доцентом старого сибірського медінституту, асистентом відомого професора хірургії, який наполегливо підбиває Віру Павлівну взятись за докторську дисертацію, — все це було приємно, але чи можна його назвати щастям? Навіть нагородження орденом Леніна з усією його урочистістю, що випало зазнати Вірі Павлівні як вершину компенсації за всі несправедливості й кривди долі, все ж поступалося перед зворушливими хвилинами прощання з Циркуляркіним. Урочиста помпезність з плином часу тьмяніє і гасне, а Циркуляркін десь у вологодському селі кожного разу, як пошиє людям добрі чоботи, згадуватиме її з вдячністю. І це справді — повік життя.

Ні, неправду сказала колись стара ворожка з Ми-кільської слобідки! Не все було чорне у Віри Павлівни й тут, у Києві.

— А Микола? — спитала себе Віра Павлівна, мабуть, уголос, бо двоє зустрічних перехожих здивовано глянули на неї. Були щасливі хвилини й з Миколою. Щастя не буває тривалим, але що коротше воно було, тим більшим і яскравішим видається потім, коли його не стане.

З чим може зрівнятись щастя першого пізнання з коханим? А ти ж зазнала його вщерть, Віро. Там, у твоїй маленькій студентській кімнаті двоповерхового дерев'яного будинку на розі Столипінської, чи пак потім — вулиці Гершуні, й Чеховського провулка. Який він тепер, той затишний, старосвітський будинок? Хто живе тепер у Віриній кімнаті?

Віра Павлівна спустилась із парку на Хрещатик і стала питати стрічних, як їй доїхати до вулиці Гершуні, але ніхто в теперішньому Києві не знав такої вулиці, і їй довелось іти пішки. Вона проминула майдан, де була колись міська дума, а потім губвиконком, і нерішуче завернула в першу вулицю праворуч, що йшла вгору й мала бути колишньою Прорізною, але нові високі будівлі пантеличили Віру Павлівну. Лиш угорі, наприкінці вулиці, вона побачила знайомий будинок, де жив колись дантист, у якого лікувала іноді зуби, і це переконало її, що не помилилась.

Ось і Велика Володимирська, така ж, як і була раніше, Золотоворітський сквер, тепер лишалося пройти трохи Великою Підвальною, яка чомусь так і лишилася з старою назвою, і нею дійти до тої пам'ятної вулиці, що, виявляється, звалась тепер і не Столипінською, і не Гершуні, а — вулицею Чкалова.

На радість Вірі Павлівні, ця вулиця зовсім не змінилася з тих давніх часів, коли ще звалась Столипінською. Ось лікарня з недоречним кам'яним левом на брамі, тут конав колись смертельно поранений у опері царський міністр Столипін, від чого й вулиця стала так зватись; після революції тут була акушерська клініка, де Віра Павлівна студенткою відбувала практику. Що тепер там? Науково-дослідний інститут гігієни праці — прочитала вона на заскленій чорній табличці. А он, нижче, будинок з дерев'яним балконом, де щоліта квітли жовтогарячі красольки. Прогнилий балкон тримається ще й досі, але красольок на ньому нема, як, певно, нема вже й тих людей, що садили красольки. Людина — душа приміщення, без неї і найкращі споруди обертаються в скорботні надгробки на цвинтарі людської пам'яті...

А он і Чеховський провулок. Зараз буде паркан, що відгороджував з вулиці хазяйський садок, далі той двоповерховий дерев'яний будиночок з одним боком на Стодипінську, а другим на Чеховський провулок, але що це?.. Вражена Віра Павлівна спинилась: від паркана — лиш присипані землею та трухлявими трісками ями, де стояли стовпи, а від садка — тільки маленька яблунька біля самого будиночка. Бідна! Наче передчуваючи близьку загибель, вона горнулася гіллям із запорошеним вапном листям до зацілілої стіни, над якою вже не височів дах.

У грудях Віри Павлівни тужно защеміло, й вона, ще не ймучи віри, що це руйнують той самий, її будинок, поквапно завернула в провулок.

Руйнували не тільки цей дорогий Вірі Павлівні будинок її молодості — не було паркана й на сусідньому подвір'ї, де замість старої похмурої кам'яниці лежала купами розбита цегла й потрощені, брудні дошки, але очі Віри Павлівни застигли на другому поверсі дерев'яного будиночка, де два робітники з тріском і гуркотом довершували ламання зовнішньої стіни її студентської кімната й ось-ось візьмуться за внутрішні стіни, на яких чудом заціліли старі блакитні шпалери, що були ще за неї...

Дивитись далі на агонію житла, що ввібрало в себе стільки надій, думок, гіркота й радості, було боляче, і Віра Павлівна тихо пішла геть.

З невидющими очима, в яких застиг вдалений у просторінь погляд, вона йшла навмання, і перед нею зринали уривки спогадів.

...Так пізно, як того морозного січневого вечора, ще ніколи не приходив Микола до неї. Він ускочив до її кімнати захеканий, червоний чи то від морозу, чи від якогось несподіваного збудження, й кинувся гаряче обіймати її.

— Вірко! Вірко моя! Нарешті!..

Що означало "нарешті" — Віра Павлівна не могла одразу зрозуміти, і лиш за кілька хвилин бурхливого прояву піднесення в Миколи вона дізналась, що художня рада периферійного українського театру прийняла до вистави його п'єсу-первістку і оце ввечері він одержав таке радісне повідомлення, що не міг не показати його сьогодні ж своїй Вірі.

Тоді не думалось, що з Миколиного писання вийде щось путнє й згодом він стане досить відомим драмату-

?

гом. Віра знала його тільки як вічно голодного студента НО, що перебивався до одержання нужденної стипендії, на яку не можна було прожити й півмісяця, випадковими заробітками, то пиляючи дрова, то скидаючи після заметілей сніг з високих дахів. Одне слово, хлопець, як і багато тодішніх студентів, — без певних джерел до існування, і, якби її спитати, за що вона покохала цього трохи імпульсивного, може, занадто емоційного юнака, вона не змогла б відповісти ні тоді, ні через кілька десятиліть пізніше. Щось було в його щирості й безпосередності таке, що робило Миколу конче потрібним для неї, стриманої людини, і хтозна, яким би видався Вірі довколишній світ, якби в ньому, поряд з добрими й поганими людьми, не було Миколи — трохи дивакуватого, непрактичного в сучасному суворому житті, але такого найдорожчого, найближчого, найлюбішого. Вони були однолітки, але Віра почувала себе старшою за Миколу, ставилась до нього часом поблажливо, вибачаючи його неуважність до життєвих дрібниць і беручи на себе клопіт турбуватись за ті дрібниці. Отак і того вечора.

— Ще трохи почекати, трохи потерпіти, поки дадуть аванс, і — заживемо з тобою, Вірко! — мріяв Микола, міряючи по діагоналі маленьку Вірину кімнату, але Віра думала зараз про інші, реальні справи: чим же нагодувати Миколу? Крім квашеної капусти, шматка старого, пожовклого сала та кількох таблеток сахарину, в неї не було сьогодні нічого. Якби ж знаття, що Микола прийде ввечері, то можна було б купити на Євбазі оберемок дров і хоч буханець хліба — тих кількох мільйонів карбованців, чи "лимонів", як прозвали їх у народі, що лишилися в неї з останнього гонорару за догляд на приватній квартирі тифознохворого, вистачило б, але Євбаз ще завидна розійшовся, а замкнені порожні крамниці давно вже не функціонують.

— А знаєш, Віро... — Микола раптом підійшов до неї, взяв за руку й нерішуче, тихо промовив: — А може, я сьогодні залишусь у тебе?..

Віра здивовано глянула на нього. Досі Микола ніколи не ночував у неї, та й хтозна, як подивились би на це господарі будинку, лагідні старі люди, з якими у Віри були добрі стосунки.

— Залишусь назовсім. Добре? Треба ж нам нарешті побратись! — після короткої паузи додав уже голосно Микола.

Віра відійшла замислена в куток, і Микола, дивлячись на її зігнуту зараз спину, не міг збагнути, чи Віра образилась, чи вагається, чи журиться чогось.

Чоловікам не зрозуміти того, що діється в дівочій душі, коли дівчина має переступити через своє дівоцтво, і хоч Віра знала, що рано чи пізно прийде ця мить, та все ж Миколині слова застукали її зненацька. Невже так просто, так буденно-просто перейде вона сьогодні через той загадковий поріг життя, за яким криється невідоме? Анітрохи тої урочистості, як то було колись у людей, ані крихти з тої казки, що марилась їй колись, як думала про незнаного судженого?.. Отак звичайно, навіть надголодь лягти з Миколою в промерзле ліжко? Чи не брутальна це профанація того останнього зближення з найдорожчою тобі людиною, що обертає найвищі людські почуття на ницість, цинізм?.. Але ж усе теперішнє життя до краю спростилось, і нема в ньому місця ні для сентиментів, ні для традицій, ні для казок. Сама гола реальність!

Коли Микола, боячись порушити напружену тишу, що зависла над ними, благально прошепотів з другого кінця кімнати: — "Віро!" — вона обернулась, підійшла впритул, глибоко глянула йому в вічі й твердо проказала:

— Хай буде так. Лишайся!

Коли нарешті Микола випустив її з своїх гарячкових обіймів, вона, поправляючи скуйовджене волосся, усміхнулась:

— Одначе соловей піснями не буде ситий, треба щось приготувати їсти, — але їй знову стало досадно, що немає дров, щоб зварити бодай якийсь капусняк і хоч трохи нагріти кімнату.