Шурабуря - Сторінка 3

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


На солдатів сипались паперовим дощем відозви, газети різних напрямків, якісь українські брошури, а головне, в полку утворився комітет солдатських депутатів, куди вступили й кілька молодих офіцерів.

Обертом пішла голова в Євгена, далекого від усякої політики, і перший час він стояв осторонь, збоку спостерігаючи цю запаморочливу політичну круговерть, а потім його зацікавила українська громада, на чолі якої стояв унтер Пустовійт, — з кого вона складається й чого прагне? Здавалось, громада ставила перед собою тільки просвітні завдання: мала чималу бібліотеку, роздавала книжки та газети солдатам-хохлам, таким самим хохлам, яких бачив раніш на базарі Євген у рідному місті, подибував інколи й у Харкові.

Якось Євген розговорився з головою громади Пусто-війтом:

— Скажіть, а хто, на вашу думку, я? Сам я з Харківщини, вмію балакать по-українському, але моє прізвище російське — Шуробурєєв. Росіянин я чи українець?

— Та розуміється, товаришу підпоручику, ви — українець. Як по-настоящому, то ваше прізвище не Шуробурєєв, а — Шурабуря. Як ото в пісні співається: "Де взялася шура-буря, вона ж того комарика з дуба здула". Це хтось перекрутив вашу козацьку фамілію на московський копил. Аж смішно — Шуробурєєв! — і Пустовійт зареготав.

Десь півроку тому не можна було б і припустити такої фамільярності солдата з офіцером, але революція стерла колишні відносини й поняття. Через це Євген поставився до слів Пустовійта поважно і сам подумав: справді, яке неоковирне прізвище "Шуробурєєв"! Щось на кшталт "серо-бурый" або "черно-белый"... Безперечно, Пустовійт має рацію: хтось із предків незграбно переробив давнє прізвище, таке звучне й навіть якесь динамічне — Шурабуря.

Через кілька днів Євген зайшов до української громади і попросив дати йому щось із історії України, бо, крім приєднання Малоросії за Богдана Хмельницького, він нічого не знав. Пустовійт порадив йому прочитати досить грубезний твір Аркаса "Історія України-Руси", підкресливши для авторитетності, що автор "Історії" — не абихто, а адмірал Чорноморського флоту з Миколаєва.

На фронті було зовсім тихо, не стало навіть "короткочасних перестрілок і пошуків розвідників" у фронтових зведеннях, і Євген увесь віддався читанню Аркасової історії. Він спрагло ковтав очима сторінку за сторінкою, і перед ним, як перед неофітом, розкривався новий, незнаний досі світ, на який не можна було вже дивитись по-старому.

...Така буйна, гучна минувшина, що вражала своїм героїзмом Європу, — думав Євген, — а що від неї лишилось? Темне, затуркане селянство, що забуло навіть своє національне ім'я... Ні, революція повинна розбуркати його, відродити цю дивну націю, котра загубилась між народами на вибоїнах свого історичного шляху.

Євген записався до української громади, дарма що ніхто з полкових офіцерів не вступив до неї. Він із запалом вбирав у себе думки й почуття тих багатьох книжок, що прочитав у громаді, а коли на фронті українські вояки почали створювати окремі частини, Євген став командиром української роти в своєму полку.

На початку червня 1917 року Євгена одностайно обрано делегатом на Другий український військовий з'їзд у Києві, і він з чотирма солдатами поїхав до нової столиці України, попросивши, щоб йому виписали мандат на ім'я поручика Шурабурі. Відтоді він скрізь підписувався тільки цим прізвищем.

Урочистість Другого українського військового з'їзду, котрий відбувся, незважаючи на заборону петроградського Тимчасового уряду, палкі, часом дуже радикальні промови делегатів з'їзду, стрункі, дисципліновані сотні й курені 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького, що промарширували київськими вулицями до Софійського майдану на проголошення Першого універсалу Української Центральної Ради, жовто-блакитні прапори на будинках і жовто-блакитні стрічки на грудях багатьох людей — усе справило на Євгена таке невитравне враження, що віднині він назавжди зв'язав себе з Україною та її відродженням.

З Києва він майнув на короткий час до рідного міста побачитися з матір'ю, а головне, серйозно поговорити з Мариною.

Починаючи з кінця квітня, Євген перейшов у листах до Марини на українську мову. Та й як інакше міг би він тепер писати до любої дівчини, як не цією мовою, що стала йому самоствердженням його особистості й проявом світовідчування! Але як охолодила бідолашного Євгена Маринина реакція на цю зміну в листуванні! Вона писала: "Мій любий, милий Женічко! Що за метаморфоза сталася з тобою, схожа на смішний маскарад? Чому тобі заманулось писати до мене по-українському? Може, це жарт, але жарт недоречний, бо твої листи я розумію тепер через п'яте-десяте, тоді як мені дороге кожне твоє слово. Невже ти міг захопитись цією українською фантазією? Щоправда, вона стає тепер модною, навіть якоюсь мірою оригінальною, але я знаю твою розсудливість, яка повинна була б підказати тобі всю ефемерність українських фантасмагорій"

"Фантасмагорій!" — повторив сам до себе Євген і гірко подумав: "Та це ж делікатний вислів усіх супротивників нашого національного відродження! Ні, з Мариною треба конче серйозно поговорити".

Ніяково було відокремлюватись від солдатів-деле-гатів, але — що вдієш! — передав їм придбану в Києві літературу, пообіцяв через два дні повернутись до полку і першим, що трапився, поїздом помчав до рідного міста.

Мати невимовно зраділа, побачивши сина в офіцерському вбранні, здорового й неушкодженого, аж заплакала з радості. її здивувала мужицька мова, якою син заговорив до неї, але нічого не сказала: раз син-офіцер став говорити, як на базарі, значить, так треба — він же в неї такий розумний!.. От тільки біда, що Женя посидів з нею якусь годину і вже поспішає до своєї Марини. Хоч і не знала нічого певного, але догадувалась, кого син хоче привести їй у невістки, бо дочка міського голови сама якось підійшла до неї на вулиці, приязно привіталась і спитала, чи нема яких нових звісток від сина. Що й казати — стара пишалася з того, що її син, виходить, так піднісся, аж захотів узяти собі в жінки дочку самого міського голови, чи не першу красуню в місті. Жаль тільки, що покійний батько не дожив до такого щастя!..

Схлипнула стара, прощаючись з сином, так і не встигнувши розпитати його, чи не страшно на тому фронті, чи не загрожує щохвилини смерть, але діло молоде, і не буде ж стара мати стояти своєму єдиному синові на заваді...

Добре, що Євген зустрів Марину, коли та виходила з дому, і тим уникнув зустрічі з її батьками. Не соромлячись сторонніх очей, Марина кинулась до нього, обійняла й поцілувала.

— Чого ж ти не повідомив мене, Женічко, телеграмою про свій приїзд? Я вийшла б зустрічати тебе на вокзал.

— Я приїхав не у відпустку, а вихопився на день після Українського військового з'їзду, щоб побачитись з тобою.

— Господи, ти навіть заради нашої довгожданої зустрічі не можеш відмовитись від цієї мови!..

Гучний постріл у вагоні розітнув густу нічну тишу. Сотник Шурабуря враз скочив з лави, машинально хапаючись рукою за кобуру з наганом, і кинувся з відділка.

— Що? Вже йдуть?

— Та ні; це Куліниченко спросонку спускав на рушниці запобіжника і бабахнув, — відповів хтось із дальнього кутку вагона, де при світлі каганця один козак роздягався, а другий вбирався на варту.

— Та хто ви — козаки чи діти, що не вміють поводитись із зброєю! — обурено вигукнув сотник. — І потім — чого ще вартові змінюються у вагоні, а не надворі, як належить? Щоб цього більше не було!

Сотник полегшено зітхнув і повернувся до свого відділка. Глянув у вікно на залізничні колії, де зрідка блимали поодинокі вогники, і перевів очі на привокзальний майдан. Там була абсолютна темрява й тиша.

— Сплять, як голуб'ята, — чи то іронічно, чи вдоволено проказав сам до себе Шурабуря і заспокоєний приліг на лаві, знову поринаючи в спогади...

Серйозної розмови в Євгена з Мариною таки не вийшло. Після її слів "цієї мов и", які вона вимовила з глузливим притиском, у Євгена пропала охота в чомусь її переконувати: ніяке зерно не проросте, впавши на кам'янистий ґрунт... А тим часом Марина, не звертаючи більше уваги на те, що Євген і далі відповідав їй по-українському, розпитувала про його самопочуття на фронті й самий фронт.

— Якби ти знав, Женічко, як я боюсь за тебе і чекаю на твої листи! — сказала Марина з давньою пристрастю, але Євген сам здивувався, що це не викликало в ньому колишнього піднесеного почуття до коханої дівчини. Євген спокійно, наче це його мало обходило, казав, що фронт розпадається, і якщо якось ще тримається, то тільки завдяки українським солдатам, котрі формуються в окремі частини.

Вони звернули на привокзальну вулицю, і Марина спитала:

— Коли ж кінчиться війна?

— Війна фактично вже скінчилась: боїв нема, але нема й старого миру.

— І скільки часу триватиме таке становище?

— Хто його знає...

— Навіть ваша Центральна Рада не знає?

— Навіть наша Центральна Рада не знає.

Вони спинились коло якогось поїзда, що мав їхати на захід.

— А що буде після війни? — спитала Марина, мабуть, маючи на думці їхні майбутні стосунки.

— Буде Україна! — твердо відповів Євген, і Марина, трохи помовчавши, перед тим, як попрощатися, тихо, але лагідно промовила:

— Боюсь, що саме її й не буде...

На фронті поручик Шурабуря став активним пропагандистом і представником українських вояцьких мас. Незабаром його обрано членом української фронтової ради, і він мусив переїхати до Чернівців. Наприкінці жовтня його послано в складі фронтової делегації на Третій український військовий з'їзд. Саме в цей час владу в Петрограді взяли більшовики і на третій день Українського з'їзду виступив з позачерговою промовою щойно призначений генеральним секретарем військових справ Петлюра.

— Зараз треба не засідати, а брати зброю й захоплювати владу! Ми договорилися з арсенальськими робітниками, що вони поділяться з нами своїми запасами зброї. За мною!

За короткий час півтори тисячі делегатів Українського військового з'їзду перетворились у поважну бойову силу, що разом із Богданівським полком роззброїли київські школи прапорщиків, котрі складалися переважно з українців, захопили державний банк, телеграф і вокзал. На Печерську Червона Гвардія добувала штаб військової округи. Спільними зусиллями повалено владу Тимчасового уряду, і Центральна Рада своїм третім універсалом проголосила створення Української Народної Республіки в складі Російської Федерації.