Січові гості - Сторінка 2

— Що таке?

— Гайдамаки на Подоллю. Просить лементар подольський посилку, бо самі нічого не вдіють.

— А багацько ж їх?

— Сто кільканадцять комінника.

— Добре, завтра сам з військом рушу. Зараз йому другого коня і виправили назад. Заворушився увесь замок: самопали перечищають, кульбаки споряджають, уюки, патронташі пакують. Назавтра, скоро світ, заграно в труби, рушили з замку. Піхоту і гармати везли підводами. Третього дня стали коло Ялтушків: там гайдамаки обсілись у гаю. Ото стали лавами. Пан лементар приїхав, подививсь.

— Ну, тепер оддихайте та будете готові на ніч. Треба добре пильнувати, а то вискочать з рук, як мило в воду.

Ото відпочивши, як настав вечір, пильнуємо ми. Кругом гаю поставлено мужиків кілька тисяч із ціпами, а декотрі і з рушницями, а за ними, одступивши ступнів сто чи й більш, стало військо: те, що прийшло з самим лементарем, своїм чередом, а наше своїм чередом; а було всіх тисяч зо дві: і гусаре, і панцерники, і піхота — чого там не було! І всі на ту жменю тих гольтяпак!

Сидимо, багаття скрізь розіклали, балакаємо дещо стиха, бо заказано було од старшин, щоб, боже борони, якого ґвалту, а щоб добре чували. Я ще тоді був молодий, не знав ще, що то за гайдамаки, то дивно мені стало, що таке військо на них зібрано. От і питаю у одного старого гусарина, що вже йому уси росли-росли та аж за уха закрутились:

— Що оце, дядьку, — кажу, — за диво таке сі гайдамаки, що ось на них усі корогви стляглися?

— Еге, — каже, — а ти, хлопку, ще не знаєш, що то за звіряки? Коли б у кожного з нас було по десять рук, то ще на їх мало, бо ті галгани обороняються, мов скажені. Знають, що вже їм помилування не буде, то кидаються на людей, як іроди, і часом проб’ються крізь цілий повк; не то втечуть самі, та й здобич умчать. Ось завтра побачиш, які вони повбирані. Се в нас так спорядились, бо з Січі поприходили в одних лоєвих сорочках та в телячих шароварах.

— А який же, — кажу, — ватажко тепер їми доводить?

Каже:

— Іван Чуприна. П’ятнадцять разів уже виходить він на здобич, разів скільки пробивався крізь наших жовнірів; та вже тепер, здається, дамо ми йому перцю.

Отак минула й ніч. Стало на зорю займатись. Коли ж по той бік лісу, де стояла піхота, самопали — пук! пук! — перше зрідка, а далі раз по раз. А тут з гармати — гу! — пішла грюкотня по лісу. Дерево тріщить та падає. Крик, гам! Гармати ревуть, а гуна по ранній росі так і розлягається. Наші зараз на коней, а селяне, злякавшись, навтікача. А ми тільки що рушили їх переймати, аж тут із лісу душ сорок гайдамак, всі в кармазині та в блаватасах, такі гетьмани вискочили, що аж очима на їх не зглянеш; і коней за собою нав’ючених з двадцятеро ведуть. Вискочили та як ударять ізразу на чотири корогви волоські, що стояли спереду, так їх і розідрали надвоє. І от, як бачиш часом, лискавка з грому впаде на дуба або на густу та стару сосну та як розчахне її од гори до низу, то одно гілля на сей бік, а друге на той бік важко впаде і затріщить: отак ті гайдамаки розвалили велику купу волохів, а самі, як весною огонь по сухих очеретах, так і понеслись по полю, аж поле закрасили. А волохи як сунулись на компутових, а тут ще й селяне побігли, куди хто втрапив, то все так змішалось, як каша, що вже чорт би й знайшов свою лаву: вертишся кругом, як коза у череді, та й годі! Опісля вже декотрі опам’ятались і побігли за ними, та в пустий слід — хоч тупицею. Гайдамаки вже за селом, а село за ними до неба палає…

А тим, що були на другім кінці лісу, випала інша доля. Ще, кажуть, звечора ватажко Іван Чуприна, гріючись коло багаття, постеріг, що вся нужа з сорочки зібралась йому до коміра, та й каже:

— Отепер же, панове, буде нам лихо з вражими ляхами: бачите, як уся нужа зібралась мені до коміра!

То вже гайдамаки, почувши сеє, повісили носи і записали собі пропало. Тільки ж запорожець не так пропадає, як простий чоловік. У них вовча натура: уміє добре шарпати, уміє ж і вмерти, не скиглячи дармо.

Отаман і каже:

— Розділімось же, панове, на три батови, то кому-небудь і поможе господь вискочити з западні, а вкупі — всі пропадемо. Чекайте, — каже, — мого гасла з пістоля. А як почуєте гасло, зараз два рази з янчарок на ляхів грюкніть, та й з богом напролом!..

От, як стало займатись на зорю, він і поліз рачки на край лісу, щоб подивитись, що ляхи роблять. А за ним порачкувало з десяток молодців. І зачепись один, лізучи, рушницею за гіллячку. Рушниця — бех! — а на фальшиве гасло по лісу — торох! трах! — пішла гуркотня. Піхота наша зараз до лісу та з самопалів і затопила. Чуприна ліг, кажуть, од первої кулі, а гайдамаки ще не встигли впасти на коней і потрапить до ладу, а тут ще й ватажка немає. Збились вони зовсім з пантелику. От же жваво небораки боронились: убили підполковника ляцького, скількось офіцерів і з сотню лейтар. Та й їм же добре було: раз те, що грюкова кругом, а тут з гармат що ревнуть, то дерево пополам або і усе в скіпці розскочиться і пада на них. Жарко було дуже сіромахам. Вибито їх мало не всіх, а решту поранених і постріляних забрато у полон. Знайшли самого Чуприну мертвого. Здоровий та широкоплечий тати. Лежить, вивернувшись, як бик, що довго рикав під різницькою довбнею та завдавав усім страху, а далі-таки, хоч який дужий, упав сердешний і землю глибоко вдавив, лежить, як гора, і на мертвого ще страшно дивитись. Отак же й той Чуприна, великий та страшний, лежав у пишних кармазинах рядом із старим дубом, що звалено гарматою; а бронь при ньому і на коні збруя така, що незчисленні гроші коштує: срібло та золото, а робота, робота ж така, що аж очі бере! На обох руках у нього дорогих перстнів, по кишенях золотих дзигарків скільки, а грошей, то і злічити не можна. Та й на всіх гайдамаках, і коло самих, і коло коней, знайдено срібла, золота і всяких дорогих суконь на великі тисячі. Усе те поділили між себе жовніри і лейстрові козаки. Доставсь і мені ріг з порохом у срібній оправі та ладівниця під срібною бляхою. Та все те, як прийшло, так і пішло: пропало в Уманську руїну.