Синя волошка

...Стисну міцно долонями скроні, зіпрусь ліктями на вогку лутку, прилипну чолом до холодного скла і зв'яжу зморений погляд з ліхтаревими плямами на калюжі серед пішоходу... Тоді зашелестить і прочинеться на грудях моя травнева радість, заспіває гімни сонцю розгойдана вулиця, і встане на ввесь свій зріст така близька, така далека Синя Волошка...

Тоді потечуть по байдужих, сухих нервах струмки веселі, барвисті, наївні, поєднаються й зіллються в гармонію любові моя туга з радістю і будуть шепотіти, співати до самого ранку. А ранок висмокче туманами сірими золоті обручі на калюжах, погасить зморені ліхтарі, розплеще вулицями до базару болото буднів, і враз захолоне в кутку знесилена думка, повисне павутинням у самотній кімнаті моя мережена туга, і вмре, не діждавши сонця, перетята радість, як умерла Синя Волошка...

Сірий ранок нахабно розглядатиме по кімнаті розкидані речі, сизими плямами підлізе до фотографічної картки, на вулиці виставить новий покрашений дах, і вийдуть замітати брук двірники.

Я піду тоді до ліжка, одвернусь од чорного на стіні килимчика, і щемить мені жаль за старим, іржавим, пробитим шрапнеллю дахом і кулеметами подзьобаним муром, і десь на півночі грудей блиснуть холодні заграви і я засну.

А надворі буде розташовуватися по-хазяйському сірий, беззмістовний, холодний осінній ранок...

Одлетіли зелені сни, і перед очима встала порожня кімната й заповнила груди. Я тихо встав із ліжка, підійшов до столу, а з кутків линуть до мене тінями мої згадки. Вони плазують днями по моїх книжках, по зав'ялій, забутій квітці; як діти, торкнуться блідого лиця на фотографії і, нарешті, ляжуть навколо ліжка, мов вірні старі пси, на ввесь час довгої осінньої ночі... Надворі стогнуть обшарпані дерева і стукають благаюче кощавим гіллям у вікно, плачуть дощі, і тільки дико сміється — радіє чомусь вітер.

Коли надворі дощі — в моїх грудях холонуть айстри далеких спогадів і ворушиться думка в золотому мотлосі старого листя; я механічно ходжу на роботу, виконую свої невеликі тепер обов'язки, а решту — вечір, ніч і передра-нок я віддам осені.

Осінь!..

Коли з острахом поверх лутки тріпотить увечері останнє листя і змерзне на обрію небо, я заграю на бузкових струнах мого смутку, і його осінні акорди будуть стиха звучати цілу ніч уві сні, аж поки не кинуть останнього погляду смерті айстри і віддадуться на поталу ранкової негоди — в моїх грудях усе ж буде жити й квітнути Синя Волошка...

Таке наївне, хороше дівча...

На скронях з-під білої, зав'язаної позаду хустини, безтурботно сюди й туди теліпаються дві коси-халамидниці (вічна перешкода в партійній роботі) і просто, крізь серйозно-насуплені, зовсім дитячі брови дивляться дві сині волошки. Сині, сині. Запах селянської ріллі зіллявся 3 шумами міста, а мені здається, наче полтавські лани розпанахали груди й на перелозі на подив місту породили тільки дві сині волошки.

І вийшло —"товаришка Саня".

— Я дивлюсь на це питання принципово. З точки зору фізіології, мені здається... і т. д.

Це в звичайній розмові. Але там, де сходиться в фокусі золоте проміння мого світовідчування, вона — Синя Волошка. Таке наївне, хороше дівча...

Якось зненацька, на тлі забруднених столів, розкиданих паперів, під полохливий спів "Ремінгтону", вона з'явилась серед нас. Ми — це вірні, як яничари, молоді джури перламутрових ранків наших мрій, і сухорляві, поважні фахівці партійних справ.

Тоді не замітали бруку двірники: вітер свобідно й неохайно розносив по вулицях лушпиння, папірці; очима кістяка виглядали вітрини крамниць, і бавилося на руїнах будинку сонячне проміння. А коли насував вечір — торохкотіли постріли, торохкотіло серце, і тільки мобілізована думка — вперед: — Мусимо! Мусимо! Мусимо!

На парканах кричали наші плакати й луною відгукувались вони на забрудненій підлозі вокзалу, а свіжі телеграми шарпали туго натягнуті нерви, чорними прапорцями позначали нові місця на карті, і підступали все ближче, ближче...

Зелена хвиля сіл уже била одлив, а вона стала перед нами з свіжим запахом далекої вже ріллі, двома волошками між каштановими косами і складеним заліком з остеології.

Поза її дрібненько написаною анкетою, я знав, що десь далеко лишилось Полтавське село з маленькою Малайкою, про яку вона могла із запалом і сестриною любов'ю розповідати кожний раз нову, мабуть, соту, подробицю, потім, на столі в її маленькій кімнаті з плахтою лежить іще не загорнутий "Кобзар" і неохайно розрізана гребінцем "Держава і революція" Леніна; що ж до медінституту, то він надовго тепер застиг на гістології.

Я сиджу на поламаному стільці в її кімнаті і розглядаю тоненьке скло кількох гістологічних препаратів. Революція перебила її практичні праці, і довгий ряд зеленуватого скла стоїть нерозпочатий, але дзвінкий, майже дитячий голос уривається в мої думки:

— Що ви роздивляєтесь? Покиньте. Краще допоможіть мені перевірити тези; я цілий день сьогодні друкувала,— і вона пильно подивилась на свої пухлі, забруднені чимось синім, маленькі пучки.

— Гістологію, мабуть, важко поєднати з революцією?..— кинув я, посміхаючись, але вона добувала вже з-під купи книжок папери й зневажливо махнула рукою:

— Хіба тепер до медінституту? Успіємо ще!..— А потім серйозно й переконано додала: — Міщанство!

Я дивлюсь на її заклопотане лице над писаними аркушами й думаю: "Ще б не вспіла! Та вона ще кілька інститутів зможе закінчити, поки зовсім виросте... Одначе — як це з села могли вийти такі тоненькі, тендітні пальці й —ціжний колір лиця?.."

П обличчя раптом засяяло далеким затишком гаю, і вона, нахилившись до мене через стіл, сказала:

— А знаєте, я вчора одержала від Маланки листа... Ви тільки подивіться, як вона вже пише.

Вона хутко витягла з шухлядки клаптик заялозаного паперу з великими карлючками і, сунувши його мені, майже прошепотіла таємничо:

— Але аби ви чули, як вона з "Кобзаря" декламує! Я посміхнувся:

— Це продукт уже вашого виховання?

Синя Волошка ображено й здивовано глянула:

— Ну-да, а як же? Хіба "Кобзар" — що таке?

Я розумію її. Для неї "Кобзар" — рідніший і зрозумілі-ший за "Капітал". Вона вже переконуюче, піднесено доводить мені:

— Та коли б тільки "Кобзаря" прочитав од слова до слова кожний наш селянин,— у нас не було б своєї національної контрреволюції!

Чим я можу їй заперечити, коли я напевне знаю, що то "Кобзар" привів її до нас? Хто зна, чи прочитає вона колись "Капітал", але напевно — вона ще довго розв'язуватиме "Кобзарем" світові проблеми класової боротьби. І хай! Я пригадую улюблені Павлові слова: "Важні не шляхи до істини, а сама істина". І в моїх очах променяться її прудкі, уривчасті рухи й щирість захоплення. Вона— таке наївне ще дівча!..

Ліда нервово мотнулась у кріслі, і її подзьобане трохи ластовинням лице вкрилось саркастичними зморшками:

— Звичайнісінька арцибашівська "Санінщина"! Але, перепрошую, до чого тут марксизм і марксисти?

— Ні, не "Санінщина". Коли в арцибашівського Саніна — це не більше як аристократична забаганка, шукання помацки шляху з нудоти та гнилі суспільних традицій, то в мене...— Павло відкинув назад волосся і встав: — То в мене, товаришко Лідо, це — один із найперших засобів нашого цілковитого визволення. Я кажу цілком свідомо, що, доки нерозв'язане питання відносин мужчини й жінки, комунізм у побуті — далекий ще до здійснення. Ліда, зрадівши, підскочила:

— Відносини, товаришу, це зовсім інша річ, але — сказана вами попереду думка! Думка ваша!

— Я від неї й не відмовляюся,— ніби здивувався Павло.— Кажу конкретно: знищіть ви статевий акт, винайдіть натомість якийсь штучний засіб продовження роду, і людство згниє. Згниє, повірте, швидше, ніж якась працьовита громада. Рухнуть ураз усі ідеї, всякі естетики, моралі... Розумієте — все!

Ліда штучно й нервово засміялась, і по тому, як блимали хутко її повіки, видно було, що Ліда таки добре злиться.

— Ха-ха-ха! Ліжко є стимул суспільних рухів! Ідеально! Ні, це просто надзвичайно! Цілком "по-марксів-ському"!

Павло нетерпляче сказав:

— Да, в такому стані світ засмердиться й висохне швидше, ніж ставок без джерела.

— Чудесно! Це ж просто — красота! Ви тільки вслухайтесь, товариші...

Павло, незважаючи на останні Лідині слова, казав далі:

— Світ, хоч би як це вам було дивно,— загубив би тоді все. Але не будемо утрирувати слів, товаришко Лідо. На тлі соціальних рухів, перед класами, в середині їх, стоїть нерозв'язаним це питання. І коли буржуазія не може його вирішити через певні економічні умови свого соціального стану...

— Які ж це умови, цікаво? — іронічно спитала Ліда, але Павло спокійним уже і навіть лекторським тоном відповів:

— Маєте: роль власності, спадкоємства, комерційних розрахунків, на чому й грунтується, до речі, її мораль у цьому питанні... так, прошу — це ж не значить, що ми в добу руйнації всього дотеперішнього укладу життя повинні від нього відмахуватися. Ні. Я вимагаю — якнайшвидшого розв'язання. Рішучого. Кардинального. І я ще раз повторюю, що відносини жінки й мужчини, визволені від усяких наших забобонних ланцюгів, будуть прекрасні. Так-так. Я підкреслюю — прекрасні!

Мені, власне, не хотілось висловлюватись, але я отруїв Павлове піднесення краплею скептицизму:

— З таким же успіхом ці відносини можуть завжди доходити до потворства.

Павло сердито кинув:

— На всякого мудрагеля — досить простоти. Для цього, товаришу, потрібні лікарі.

Але на нього вже наскочила Ліда:

— А проституція, венерія! "Прекрасні"!..

— Через те, що вони існують, та й не тільки вони — прошу: онанізм, усякі статеві анормальності й психічні каліцтва у зв'язку з тим, сімейні трагедії, або краще — трагедії оміщанювання сім'єю... Да. Через те я й кажу: це питання нас тисне — розв'язуйте його швидше. Але сантименти відносно так званого "кохання" — облиште. Запам'ятайте раз і назавжди...

Павло глянув на Синю Волошку і, зупинившись на слові, посміхнувся й повагом додав:

— Це особливо буде корисно для товаришки Сані — вона, здається, ще надто молода...

Синя Волошка враз зашарілась і, удавши ображене лице, серйозно, але пошепки сказала:

— Мені вже вісімнадцять...

— Да. Так існують два елементи: статеве чуття (і це найперше!) і потім, звичайне психологічне явище — симпатія. Коли вони хвильово гармонують, буває так радісно, хороше...