Синя волошка - Сторінка 5

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Васильку... Мій Васильку, швидше! Подалі...

Вона кинулась уперед, і її тремтячі руки мало не тягли вздовж тротуару моє мляве тіло. Вона, не дивлячись на мене, підганяла:

— Далі, далі... Швидше!

Я поспішав за нею в темну пущу ночі, але я розумів, що сталось надзвичайне, що вона тепер уже... Ах, Синя Волошка вже ніколи не буде "таке наївне, хороше дівча"...

Ми звернули в якийсь темний завулок, і тут, зупинившись, вона повернулась раптом до мене. Осяяне внутрішнім промінням ладе її світилось вогненним натхненням великої офіри.

— Васильку! Мій любий Василечку!..

Вона ніжно, як беззахисна, ображена дитина, пригорнулась до мого плеча, і я голубив її розплетені, збиті коси, лице... Раптом, наче в корчах визволеної пристрасті, вона, вирвавшись із моїх рук, оповила мою шию, пригнула до себе обличчя й жадібно, похапцем, наче боялась, що хтось дужий одійме мене від неї, цілувала губи, чоло, очі. Потім, одкинувшись, вона подивилась мені одвертими, п'яними очима (це був справжній погляд жінки), і важке зітхання, наче в нього вона вклала все своє життя, вирвалось із її уст:

— Васильку! Який жах!.. Я ніколи не уявляла... Вона знову присунула мою голову до свого обличчя, і її

ніжні риси забруднились безвихідною мукою і— розпачем смерті:

— Не можу... Гидко, гидко, Василю... О-ох... Опам'ятавшись, вона нервово розірвала блузку й вихопила зібгані аркуші паперів:

— Беріть. Тут усе. Все— що могла...

Я прудко ховав по кишенях папери і мені хотілось упасти до ніг цієї маленької, але такої великої жінки. Я захоплений крикнув:

— Саню!..

Але її піднесення вже падало в безодню. Вона зморено прошепотіла:

— Скінчено. Не можу... Немає тепер уже нічого... Я хотів її вести додому, але вона обірвала:

— Ні-ні. Не треба. Я сама. Ідіть...

Потім шалено, немов прощалась назавжди, вона схопила за скроні мою голову і ще раз палко-палко поцілувала в чоло.

— Васильку мій! Прощай!..

Вона в перший раз сказала мені "ти", і, безтямний від радості, я кинувся її обіймати, але вона одскочила, наче хтось гукнув її, а розкуйовджене волосся та розбитий перебійчатий біг радісно обняла й охопила темрява. До мене здалека долітали розірваними разками її придавлені, глухі ридання...

Може, то був осінній сон крізь мряку монотонної мжички і могильні стогони дерев за вікном... Але ні — це був справжній, німий лемент над непережитими за гасівкою юнацькими вечорами й недосяжним небом моїх дитячих мрій... Кілька годин уже переді мною непорушно лежала на столі коротенька записка від Ліди:

"Саня вночі отруїлась. В чому річ? Швидше з'ясуйте.

Л. Г."

Я тієї ж ночі одніс до Павла здобуті такою важкою ціною папери, але змісту записки я вже не годен був збагнути.

Саня отруїлась?..

І, коли крізь вечірній присмерк мої очі зупинялися в сотий раз на розкиданих літерах—"з'ясуйте", я гірко посміхався, але в моїх грудях уже не було чомусь ні обурення, ні розпачу.

"З'ясуйте" "Саня отруїлась"

Я глибоко вгруз у старовинний, зіпсований фотель і тупо дивився в вікно. Надворі жваво падав пухкими пластівнями перший сніг і білим серпанком устеляв сліди минулого... Сніг... Сніг.., Одлетіли зелені сни, і перед очима стоїть знову моя порожня кімната. Шарудять прозорими тінями по кутках мої згадки, і мовчки дивиться з фотографічної картки таке наївне, зовсім дитяче обличчя...

Скоро — ранок, і вийдуть замітати брук двірники. Я знову піду виконувати свої невеликі тепер обов'язки, але щемить мені біль за старим, іржавим, пробитим шрапнеллю дахом і кулеметами подзьобаним муром.

І коли холодіють айстри і впадуть незабаром, знеможе-ні на сміх і глузди осінніх вітрів, у моїх грудях стиха буде квітнути Синя Волошка.

Таке наївне, хороше дівча...

1924