Смерть - Сторінка 10

Параска Федотівна вилаялась і, протяжно завиваючи, заплакала. Потім заторохкотів дзиглик, певно, Митька хотів устати, і з тріском задережчало на підлозі розбите шкло. З кімнати долетіло шамотіння й осатанілі крики Параски Федотівни.

Але Горобенко звик уже за кілька місяців до тих сцен. Стуки й крики перелітали через стіну, доскакували до його вух, але далі не потрапляли. Каганець згустив Горобенкову самотність у кімнаті і засвітив затаєний куточок у безкінечних коридорах душі. І ось виплили останні дні, і та позавчорашня авдієнція в парткомі і саркастична, зла усмішка Попельначенка. Горобенко ворухнувся, наче хтось доторкнувся холодним до голого тіла, і в грудях защеміло обурення. Стало більше, навіть ніж тоді, кривдно. Треба конче зробити щось. Треба рішуче покласти цьому край. Допускати, щоб якийсь Попельначенко, хлопчисько, власне, міг дозволити собі такі жарти, як тоді! Просто знущатися! Ну, що ж з того, що він був у «Просвіті» і ці всякі Ковганюки та Педашенки добирають легального способу животіти? Плювать би він хотів на них!..

Горобенко повернувся горілиць і поклав під потилицю руки. І в цю мить виринув зрадливий спогад. Цей же Ковганюк переховував його, ризикуючи, в своїй хаті, коли Горобенка шукали денікінці. А з Педашенком вони разом утворили філію Національного союзу й заарештували повітового гетьманського старосту. А з Придорожнім…

Ці навісні згадки, як краплі живого срібла, чіплялись одна одної й виростали у велику кулю, що підступала ближче й ближче, одсовувала сьогоднішнє, розмальовувала у якісь занадто фантастичні і, признатись, гарні, приємні, близькі картини, позаторішнє — і знову муляло всередині.

— Сумління?.. Га?

Горобенко одкинув ковдру й спустив із ліжка на долівку ноги. Він із хвилину слухав гомін унутрішніх голосів, придивлявся до їхньої боротьби і… — аж здивувався.

Тихенько, манівцями, із закамарків підсвідомості вилізла ця знайома, здається, давним-давно вже думка. Ну, так, це давно вже він вирішив, тільки чомусь не міг досі голосно сказати:

— Треба вбити… Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з’явиться їхня кров, коли ця кров розстріляних повстанців, куркульні, спекулянтів, заручників і безлічі усяких категорій, що зведені до одного знаменника — контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді — всьому цьому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді я буду цілком вільний. Тоді сміливо й одверто, без жодних вагань і сумнівів можна буде сказати самому собі: я — більшовик…

Горобенко тремтячими руками скрутив похапливо цигарку і пройшовся по кімнаті. На стіні з’явилась крива, величезна тінь, і перед босими кроками поступилась тиша й морок. Горобенко пожадливо втягнув перший струмінь диму і зненацька здалось, що в кімнаті пояснішало. Вогник несамовито підстрибував на каганці, й ось-ось ніби перетнеться його жовтенький мотузок, але думка міцно держиться голови і, як кріт, углиблюється далі.

Так, так — треба кількох крапель крові на землі. Це вона тільки змиє все. Тоді все буде можна і на все тоді плювать. Тільки — раз! Там, на селі, серед тихих традиційних садочків і білих хат, отих усяких «квітоньок», у спеці й поті з пилом, уболоченими руками — розстріляти… Важно — хоч раз. І нікого іншого (це найголовніше) — як повстанця. Так. Отого самого впертого селюка, що в сутінках полтавської діброви вимріяв «самостійну» і почепив на розкуйовджене, брудне волосся червоного шлика!

Горобенко давно вже ходив по кімнаті з кутка в куток. Все, що було досі нерозгаданою перешкодою, тепер стало цілком ясне, майже розплановане. Тепер було зрозуміло, що раніш завсіди заважало. Тепер не буде вже жодних хитань. Тепер треба просто йти до того. Треба здійснити те, що народилось зараз, що невпинно росте й вимагає виходу. Горобенко зупинився на середині кімнати. Було душно. Він підійшов відчинити вікно й побачив, що надворі вже благословлялось на світ. Крізь спокійне гілля дерев видно було сіру покрівлю неба. Горобенко лунко одчинив вікно, і в кімнату влетіло перше, непевне ще щебетання якоїсь птиці. У кутку, коло ліжка, догорав чужий, непотрібний уже каганець. Горобенко сильно дмухнув на нього і, заспокоєний, ліг спати.

VI

Цілий тиждень Кость Горобенко реквізовував. Майже щоранку він забігав до наросвіти по ордера, перебігав через вулицю до відділу праці брати мобілізованого биндюжника й кількох вантажників, а потім починалась сама операція. Величезний, незграбний віз, що допіру возив борошно, зупинявся несподівано перед парадним ходом. Білі від борошна й крейди вантажники помалу злазили з воза й розташовувались на парадних східцях покурити, а Горобенко підходив до дверей і енергійно тричі стукав.

За хвилину-дві двері обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а Горобенко рішуче переступав порога й подавав ордера.

— Я маю у вас реквізувати піаніно. Прошу провести мене…

Хазяйські руки нерішуче брали ордера і, не читаючи його, тупо дивились на розляпану печать, несміливо перебігали на Горобенкове обличчя й вагались ступити крока.