Смерть - Сторінка 18

Тоді без міркування з’явилась, здається, давно вже готова, але забута відповідь: ці люди, оці твої офіційні товариші, — кращі, ніж ти думав.

Партія — це не арсенал святих. Але в тому й ефект, у тому її своєрідне месіянство, що із звичайнісіньких людей, тих людей, яким властиве і добре й лихе, вона творить нове, цілком відмінне плем’я. Більшовицьку расу…

Хто й коли міг одкрити широкому загалові Дружиніна? Цього простого, а разом і милого в своїй простоті Дружиніна? Як просто, по-людському просто, він розв’язав тоді в Чернишова проклятий моток підозр і недовір’я, що потай кублились над його, Костевою, головою.

І хіба Дружинін один? Ні. Він — символ тих потенціальних Дружиніних, що десь іще ідуть, але колись таки прийдуть.

І потім Миша Чернишов. Він, звісно, «верхогляд», п’яничка, і всі смертні гріхи над ним, без сумніву, тяжать, але він…

Це теж незрозуміле. Чернишов знає не тільки за «Просвіту» й філію Національного союзу. Більше. Цей же Чернишов, працюючи колись за учня в друкарні Повдера, складав візитні картки його батькові. Навіть було раз… це, здається, в шостім класі гімназії — сам Кость здуру замовив у Повзера й собі візитні картки.

Горобенкові до болю стало неприємно від цієї згадки. Хотілось навіть застогнати, витравити якось із пам’яті ті наївні гімназіяльні візитні картки, що випікали тепер на живому.

Теоретично — Чернишов мусив би принаймні в пам’яті заховати до нього ворожнечу, класову ненависть. Адже фактично він був тоді пролетар, а Кость хоч і несвідомий, але визискувач.

Але цього нема. Чернишов тепер його товариш. В нього навіть якась ніжність до Костя є. Що за «всепрощеніє»?

Перед Горобенком знову випливло це магічне слово: партія. І чи не вперше він свідомо й конкретно почув себе членом її величезного, незвичайного колективу…

Горобенко все ж таки зарано прийшов на курси. Коридорами вже ходили парами, трійками й поодинці Молоді вчительки, обережно й принишкло снували нужденні фігури старих, колись статечних педагогів, але від цього не було в приміщенні шуму. Ці вчителі, що протягом довгих літ — хто вперто, а хто неврастенічне — боролись у класі з природним дитячим сміхом, криками й гамором, самі не вміли вже шуміти, вони тільки шаруділи. І Горобенкові було чудно проходити через цей тихий, мов скутий, натовп.

Цей коридор знав інші часи. Це ж будинок педтехнікуму,

будинок колишньої його гімназії.

За якоюсь невідомою традицією лектори вчительських курсів і тепер перед початком лекції сходяться в учительській. Це переважно — старі гімназіяльні вчителі. Ось сидить пошарпаний трохи колишній лев міських панночок — учитель географії, красень Борисенко, Кость кілька разів колись дістав від нього «пару». Вчитель історії «Макарон», що питав був гімназистів, «скелько лет продолжалась тридцатилетняя война», «Гусак» — Приходько, педель з російської мови. Всі вони, як нужденні музейні пам’ятки якоїсь забутої епохи, залишились в учительській.

Ханов, як голова курсів, чемно ступив Горобенкові назустріч і, потираючи перед ручканням кулаки, повідомив:

— Ваша лекція, Костянтине Петровичу, — за десять хвилин, але тим часом у нас невеличка, так би мовити, сімейна нарада.

Ханов — колишній директор з іншої гімназії. Горобенко його не знає. Ханов запобігливо ставиться до Горобенка — він комуніст, так би мовити, цап у овечій кошарі. Але з ним треба якось ладнати. Власне, його треба притягнути на свій бік. Це може бути навіть корисно: чому, скажімо, вчителям не видають білого борошна, а в продкомі службовці одержали аж по два пуди!..

Ханов посмикав свою зеленувату, цвілу борідку й поправив окуляри в золотій оправі.

— …Тут, бачите, як пайку, ми одержали чотири аршини мануфактури… Що з ними робити — на всіх не поділиш?..

— Розіграти в лотерею, — сердито буркнув з кутка Гусак. Цибатий Макарон засунув за борт заляпаної борщем і воском куртки жилаву суху долоню й скептично спитав:

— А что за мануфактура — гадость, наверное?.. Костеві вчителі не ховались перед ним. Вони за старою звичкою почували свою перевагу над молодим лектором української мови, над цим колишнім їхнім учнем.

Борисенко розвалився в кріслі й казав Макаронові далі:

— Так вы представьте себе, Никанор Иванович, дает мне секретарь наробраза анкету: «Заполните». Великолепно! Читаю: в какой партии состоите? Я отвечаю: извините, я зто место пропущу… Не понимаю их. При чем тут тпартия? Ну, что за глупые вопросы! Да я считаю себя выше всяких партии!

Ханов сторожко скоса, понад окулярами глянув на Горобенка. Борисенко піймав цей погляд і безтурботно усміхнувся Ханову гарними сірими очима. Ханов заклопотано заходився коло паперів, а Борисенко обурювався далі:

— Удивительные предрассудки!.. «Хами! Інтелігентні хами!» — вирвалось усередині в Горобенка, але він промовчав, тільки злегка почервонів. З-за шафи озвався ще якийсь лектор:

— Поляки, говорят, Киев уже взяли… Макарон, не звертаючи на Горобенка жодної уваги, немов його й не було в кімнаті, єхидно промимрив: