Смерть - Сторінка 23

— В ісполком підете? Зараз і люди саме сходяться на засіданіє.

Горобенкові подобалась тиха і спокійна Гарасименкова мова і його рівне поводження. В ньому вчувалась унутрішня сталість і певність, а заразом і поважна хазяйновитість дбайливого начальника.

Ступаючи східцями поруч із Гарасименком, Горобенко раптом подумав: «Як усе ж таки змінила людей революція! Це вже не старшина колишній або писар. На цього можна покластися…»

Гарасименко пропустив усіх у темний коридор, а потім зовсім непомітно опинився попереду й поважно увійшов у «предсідательську».

Глибока сутінь снувала в кімнаті чорну запаску. З темних похнюплених кутків линули під високу стелю зашкарублі слова й шамотіння.

— Треба світло засвітити, — кинув кудись до вікна Гарасимепко. В кімнаті все затихло й нашорошилось. Виконкомівський секретар проворно дістав із шафи якусь нужденну лампу й старанно заходився її засвічувати. Лампа довго упиралась, блимала, гасла, але врешті засвітилась тоскним, синюватим вогником. Кімната, мов із прірви, поволі заповнювалась поважними бородами, обличчями й селянськими свитами.

Дружинін сів на дзигликові і стомлено обперся спиною об стіл.

Славіна сіла було коло стіни на лаві, але від неї одразу ж — наче її тоненька постать потребувала місця аж на трьох — поспішно одсунулись літні селяни, замітаючи після себе місце полами свит. Славіна зніяковіла і поспішно пересіла до Дружиніна. Вмостившись коло нього, вона полегшено зітхнула й заспокоїлась.

У кімнаті знову стало незграбно-тихо, і ніхто не наважувався першим порушити цю тишу.

Горобенко пройшовся по кімнаті. Коло стін сиділи дядьки й питливо-гостро дивились на приїжджих. Горобенка неприємно лоскотали ті погляди по скроні й правій руці, але він не обертався на них. Він пішов до протилежного боку і вмисно став до них спиною. На стіні статечно висів Маркс і пильно розглядав селянські свити, а під ним хтось приліпив глевким хлібом старе «Письмо В. Й. Ленина к украинским крестьянам». Ці зовнішні ознаки нового часу серед мовчазних дядьків під стінами не надавали ще приміщенню радянського вигляду: там же надворі, в темряві, за дві версти — Ворскла, а за нею старі полтавські ліси, лісовики, повстання, смерть. Хто може ручитись, що буде тут за годину, дві, три? Горобенко повернувся до світла й пробіг очима по дядьках. Вони сиділи в тих самих позах, але на їхніх обличчях, здавалось, було тепер: моя хата скраю, ми нетутешні.

Це, мабуть, ще найліпше, що від них можна сподіватися під лиху годину, подумав Горобенко, а проте, може, вони і…

Дядьки сиділи і тепер мовчки, і тільки чути було їхнє важке сопуче дихання. Ця мовчанка ставала Горобенкові нестерпною, але як підійти до них, як одімкнути їхні замкнені душі, примусити їх говорити, говорити одверто і щиро, як із своїм, він не знав. Через те брала досада і дядьківські постаті просто дратували його. Він підійшов до Гарасименка і голосно запитав:

— А як тут у вас продрозкладка йде?! Свитки під стінами жадібно подались наперед і завмерли.

— Що ви спрашуєте? — не зрозумів одразу Гарасименко. — Розвьорстка як?

— Так, так — розвьорстка, — нетерпляче пояснив Горобенко і зашарівся під Дружиніновим поглядом.

— Іде потроху, ну только що тут у нас ще контрреволюція сичить… Саботажники єсть такі, сказать би, перебаранчають дуже… Кулаків багато позоставалось. Із ними біда. Вроді як би серед шляху живеш — ком’ячейки ніяк не дають добре організувати. Тут записались були три нових, ну як тільки обче собраніє — не йдуть: бояться. З кулаками тут треба того… — Гарасименко важким рухом підвів до грудей долоню й міцно стиснув пальці. Дядьки коло стіни уважно, не мигаючи, дивились на його руку. Гарасименко опустив долоню на стіл.

— Миром із ними не можна, потому нікакого поніманія власті не признають…

Гарасименко з великими потугами добирав потрібних слів, але їх неставало йому, через те говорив із паузами і на чолі під репаним дашком плюшевого кашкета виступили крапельки поту. Але Горобенкові подобалось, як він говорив. Він дивився на його кремезні, мужні рамена, і вони видавались йому за місток між ними й селянськими свитами під стіною. Адже цих Гарасименків ще тільки одиниці, але які вони міцні! Ну, що б робила Радянська влада на селі, коли б не було цих Гарасименків? Село обернулося б у суцільні непролазні нетрі. Поки є хоч один Гарасименко на все село, можна не турбуватись: він не зрадить, він не скаже:

«Я нетутешній», він нікуди не піде з села. Нові, незрозумілі слова скаламутили йому мозок, запалили душу, і він ітиме з ними у важких чоботях своєю сільською дорогою, не збиваючись на манівці. Як багато важать для нас ці Гарасименки!..

Дивлячись на Гарасименка і слухаючи його кострубаті слова, ставало легше, спокійніше. Горобенко добув із кишені кисета й простягнув до Гарасименка:

— Закуримо городського махряка. Гарасименко ворухнув пальцями і, ніби перепрошуючи, тихо відповів:

— Я так що некурящий… не потребляю… — Потім задер бородату голову понад столом до темного кутка і по-начальственому сказав до секретаря волвиконкому: