Смерть - Сторінка 29
- Антоненко-Давидович Борис Дмитрович -— Ну, ну… прошу…
Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав млосним баритоном:
— Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?! Гусак заскреготів стільцем:
— Это просто возмутительно!..
Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку:
— Я прошу слова.
Борисенко сів і зневажливо задер голову:
— Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко!
Гусак накивував Макаронові бровою:
— Интересно, право…
Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав куди подіти очі; «Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь…»
Але Горобенко вже одійшов од свого стільця й стиснув його спинку руками.
— Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хочу сказати…
Гусак стрепенувся й поспішно перебив:
— Мне кажется — это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински… Ведь мы не понимаем…
Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столу:
— Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине…
Горобенко здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку і важко, мов уперше потрапив сюди, провів очима по кімнаті.
— Та-а-ак… Це дуже добре, що ми договорились… Тепер усе ясно.
Учительська потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительській:
— Тут сидить справжня контрреволюція! Педагоги стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз:
— Я вживу заходів розігнати цю лавочку… Досить! Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки:
— Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение…
Зблідлий Гусак сквапно задріботів куценькими, кривими ногами до Горобенка:
— Нет, товарищ Горобенко… разрешите мне… вы совсем не поняли… я совершенно не хотел…
Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав:
— Я скінчив. Мені нема чого більше говорити з вами Тут є робота тільки для чека…
Горобенко круто повернувся й вийшов з кімнати. Учительська завмерла в останній сцені гегелівського «Ревізора».
Востаннє Горобенко штовхнув парадні двері з пружиною колишньої своєї гімназії, і вони лунко і непривітно за ним позаду грюкнули.
«Так! Тут кінчено. Тут середини нема і не може бути! Ввечері напишу відповідний звіт і передам Зіверту для чека…»
Горобенко швидко йшов опівденними спорожнілими вулицями, але в грудях ще пекло й підганяло мерщій одійти від педтехнікуму.
«Так, так… Хороші екземпляри! Нема чого казати! Нарешті договорились. І яке зухвальство! Яка певність, чорт би їх забрав!.. Ах, це ж так ясно: Горобенко хоч і комуніст, але він усе ж таки інтелігент. Ну, де ж ви бачили, щоб інтелігент пішов виказувати! До нього ставились, як до члена своєї корпорації, як до «порядної людини»! Ах, сволочі! «Порядна людина»? — я покажу вам «порядну»! Так, так — сьогодні ж напишу до чека, іменно — до чека!»
Попельначенко мав рацію, казавши «треба Горобенка послати розправитись разів зо три з куркульнею, отоді а ньому витруситься інтелігент».
«Тільки ти, Попинака, помилився — досить і одного разу було…
Досить було і тої командировки на перевибори, щоб мене розлило від них. Хіба то не символічно було, що Попельначенко тоді врятував мене від банди й очманілих дядьків? А ця ж банда, і ті дядьки, і Батюк — вони «свої», українці! Вони — «за Україну». І ці чортові педелі — вони теж по той бік, але то вороги інші, то вороги і Україні, і революції… Ах, чому Попинака, і Кричеєв, і всі вони не можуть збагнути, що національна справа так тісно, так невідлучно зв’язана на Україні з соціяльною!.. Чому вони не хочуть зрозуміти, що це національне українське питання — це цілком реальне, життєве, а не фантазії?.. А втім — ні, прийде час, і вони зрозуміють. Так мусить бути. Не може ж бути інакше.
Це все йде до кращого. І ота парткомівська характеристика в анкеті, і їхня підозра до мене — це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той. Ні, ні, не той. Рубікон перейдено. І повороту ніякого. Є тільки крайні лінії. Середніх нема. Там чи там. Не тікай від того, що болить тобі, що складне й незрозуміле. Це інтелігентщина. Бери його за коріння й рубай. Спрощуй до аксіоми, до 2 х 2 = 4 всі ті «кляті питання». Розстріляй кулеметним сміхом в самому собі всі інтелігентські упередження, що виплекав був колись. Вони тільки заважають. К чорту цей камінь із шиї, що тягне тебе на дно контрреволюції. Так, Горобенку, — контрреволюції! Бо є тепер або революція, або контр… Без інтелігентської середини. Так вирви ж цей непотріб і кинь на смітник разом з батюками, гусаками і борисенками».
Ці думки з відбіжною силою мчали в голові, п’янили мозок, хмільно туманили перспективу. І раптом у самому центрі їх устало вихлясте, наївне, майже дитяче запитання: