Смерть - Сторінка 43

— А вас куди — в Козіївку чи тут залишитесь? Горобенко холодно сказав:

— Не знаю.

Гольцев нахилився до Горобенкового вуха і, бризкаючи слиною, зашушукав:

— Я побалакаю з Попинакою, щоб вас тут залишили… Горобенко стрепенувся, гостро глянув Гольцеву в вічі (Гольцев знову накинув на обличчя машкару) і грубо одбив кожне слово:

— Я вас зовсім не уповноважую просити за мене і, взагалі, прошу вас дати мені спокій!

Гольцев винувато посміхнувся й задріботів пальцями в повітрі.

— Ну, навіщо ж ви так, їй-богу!.. Я ж зовсім не для того…

Горобенко вже не чув його. Він перекинув за плече рушницю й ступив східцями на двір.

Коло мурованої дровітні стояв у гурті партійців Дробот і розповідав якогось сороміцького анекдота. Він масно посміхався своїми великими товстими губами. Хтось заливчасто реготав. Трохи осторонь стояв Нестеренко й мовчки уважно слухав.

Десь за парканом пустували вуличні хлопчаки. Вони перекривляли когось і викрикували несамовито «Інтернаціонал»; раптом з-за паркану визирнула якась білява, кудлата, як у збоїнах, голова, хитрі сіренькі очі лукаво прошмигнули по двору, зупинилися на Нестеренкові, і тоненький дитячий голосок залився вихлястим дискантом:

Сидить Троцький на лугу
Гризьот конськую ногу.
— Што за гадина
Совєцькая говядина!

Нестеренко миттю повернувся по паркану. Кудлата голова зникла. Несторенко плюнув і вилаявся. Дробот замовк і задер до паркану голову. За парканом знову той же дитячий голосок дражливо затанцював:

Ех, да яблучко малосольноє!
А совєцькая вдасть малахольная…

Нестеренко гнівно крикнув до когось:

— Споймать пацана і вуші видрать! Від ганку озвався Дружинін:

— Зачем же так, товарищ Нестеренко. Пацана нужно учить, а не драть.

За парканом стало тихо.

У двір привезли кулемета й поставили коло ганку. Кулемет, мов не розуміючи, кого саме йому треба заплювати, незграбно розкарячив ноги й безглуздо дивився на старий флюгер, що на дровітні. Коло воріт заспівала група комсомольців.

Ой у полі жито
Копитами збито…

Сумний, тягучий мотив зненацька перетнувся й застрибав уже веселим приспівом:

Під білою березою
Козаченька вбито…

Горобенко прислухався до пісні. Вона була незвичайна для парткомівського подвір’я. Та наче хтось умисно заніс її сюди з колишньої «Просвіти» чи теперішньої сільської школи.

З парткому вийшов, упоравшись з харчами, Завальний. Він почув із ганку пісню й підтягнув розстроєним, як клубне піаніно, басом:

— Ой, убито, вбито,
Затягнуто в жито…

І пісня знову зраділа чомусь, засміялась недоречно:

Червоною китайкою
Личенько покрито…

«Чудна наша пісня, — подумав Горобенко і закурив цигарку. — Вона і тужить, і сміється разом. Чудна, як і вся наша химерна історія, що почала Хмельниччиною, а кінчила «отечеством» та «Енеїдою» Котляревського, прокинулась у дев’ятсот сімнадцятому — і пафос свого відродження обернула у вишиваний фарс… Чудернацька наша історія…»

— Комунари, стройся! — то скомандував серед двору Нестеренко.

Безладно шикувались партійці, збиваючись, двоїлись ряди. Горобенко поправив на плечі ремінь від рушниці й задоволене потяг продкомівського тютюну.

Нестеренко по-командирському пройшов очима по рядах, але, дійшовши до Горобенка, його очі спинились і недобре блиснули.

— Ти што ж? Горобенко не зрозумів:

— Що таке, товаришу? Нестеренко ступив до нього крок.

— Папиросу — вон! Раз скомандувано «смирно», значить, никакіх папирос. В строю стоїш!.. — Сердито й ображено кинув він до Горобенка й одійшов.

Горобенко, як невинно покараний хлопчик, не змігнувся нічого відповісти. Він несвідомо викинув зараз же цигарку, мов вона опекла його, і стояв червоний аж до вух. І тільки коли Нестеренко почав читати на правому крилі наказа, Горобенкові приском ляпнуло в мозку: «Фельдфебель! Справжній фельдфебель! — І тоді запекло в грудях і хотіло вирватись на вуста: — Чому ж я йому нічого не відповів! Треба ж було одразу…»

З правого крила читав далі Нестеренко:

— …Соловйов, Букрабо, Панасюк, Горобенко, Колот — ці товарищі одправляються з карротою в Козіївку. Два шага впірьод!

Горобенко ступив з іншими на два кроки і раптом почув на собі збоку чийсь пильний погляд. Він повернувся ліворуч і глянув. На ганку, обіпершись на одвірок, стояв Попельначенко.

XXII

Виступили об 11-й уночі. Попереду загін комунарів, позаду два вози з кулеметами, далі — каррота.

Ніч темна і сторожка тиша тримають повітове місто в чорних лапах. Місто спить, і не шелесне на дереві жодний листок, не гримне жодна хвіртка. Тільки над головами вгорі, на темно-зеленому небесному безкраї, точиться своє невідоме, холодне життя. Там, на безкінечному Чумацькому Шляху, зриваються зоряні метелиці, мчать шалено небесними просторами, потім гаснуть, розсипаються на дрібні золоті сніжинки і тоді вже спокійно виблискують на поламаному Волосожарі або на Возі, що повис серед неба закинутою каструлею.