Сонячна машина - Сторінка 34
- Винниченко Володимир Кирилович -Граф Адольф Елленберг веде Тіле вгору до покоїв князівни й на терасу, де сталося злочинство, а Фріца Ганс Штор одво-дить униз, до маленької напівтемної кімнатки в сутеренах — тут він житиме.
Тіле уважно оглядає кожний закуток у спальні й на терасі, щоразу поштиво й ніжно питаючи дозволу в принцеси. Граф Адольф теж щоразу поштиво й мовчки схиляється до принцеси й уважно слідкує за кожним рухом Тіле. Принцеса ж байдуже щурить очі й зовсім не цікавиться ні Тіле, ні графом Адольфом, ні коронкою.
Нарешті, Тіле питає дозволу піти геть. Огляд його цілком задовольнив.
— Насмілюсь доповісти вашій світлості, що випадок надзвичайно загадковий. Але деякі дані дають мені сміливість мати певність, що украдений символ шляхетної королівської влади буде знайдений. Я й моя могутня організація, що до неї маю честь належати, прикладемо всіх сил до цього.
І очі його ніжно, певно й улазливо-просто припадають до очей князівни. І князівні здається, що дійсно коронка буде знайдена і що це справа зовсім не така вже трудна та загадкова. Вона милостиво хитає головою й дякує, а Тіле низько схиляється й поштиво задом виходить із кімнати. (А під рудими вусами його морщиться сміхотлива посмішечка).
Внизу, в холі, в куточку біля величезного, як ворота, каміна, Тіле востаннє дає інструкції Фріцові. Фріц уже в лівреї, що трошки вузька на нього в плечах, і старається триматись так, як тільки що строго вчив його Ганс Штор. У цей час на сходах з’являється висока жіноча постать у чорному шовку від шиї до ніг, з молочно-білим лицем і червоним дивним волоссям Тіле раптом одходить набік і тягне за собою Фріца, рівночасно поштиво й низько кланяючись постаті. Обидва мовчки, витягшись, стоять, коли вона рівно, строго й велично несучи голову, з легким скляним шелестом шовку проходить повз них. І Фріц уже знає, що це вона, це та, ради якої він тут.
І коли він лишається сам і думає про чорноблискучу постать із високими, широкими клубами, спадистими плечима й короною червоного волосся, йому стає сумно й дивно хто тон, що має сміливість і щастя цілувати це лице? І що можна даіи за те, щоб мати право на це?
* * *
Так, так, трошки більше, ніж два тижні, пробув Рудольф Штор у горах, ревізуючи землетрус. Але, очевидно, наслідки ревізії надзвичайно добрі. Садівник Иоганн, який помагав панові докторові піднести валізку з візника до лабораторії, цілком виразно бачить, що пан доктор увесь якийсь дивний, а з лиця його неначе сяйво йде. А ще дивніша його мова. На ввічливе звичайне запитання старенького Иоганна, чи вдатно подорожувалося, пан доктор раптом зупиняється, бере Иоганна за плечі і, сяючи йому в лице очима, каже:
— Знаєте що, пане Грубмахере, такої удачі, мабуть, ще ніколи весь світ не бачив. Коли я не помиляюсь, пане Грубмахере, то все людство хутко буде задволене з моєї удачі. Запевняю вас!
Отаке каже пан доктор, щасти йому, боже. А що вже валізка тяжка, то хай же їй усячина! — ледве-ледве вдвох дотараба-нили до лабораторії. Залізо там чи золото — цього Иоганн із певністю не сказав би, але що важка, то важка!
Міці теж дуже здивована поведінкою пана доктора. Надзвичайно чудна поведінка! Це вже хоч би з того помітно, що коли Міці, прочувши від Иоганна про приїзд доктора Рудольфа, на хвилинку забігає до лабораторії, то пан доктор ставиться до цього так, ніби до нього прийшла якась стара бабуня. Привітно, ласкаво, але…
Міці просто змушена вжити деяких із давніх-давен вироблених жіночим родом заходів, щоб вивести пана доктора з цього ненормального стану.
Нема що, заходи не йдуть намарне. Але й тут виявляється чудність пана доктора: раптом хапає її, зминає всю і при розчинених дверях починає скажено цілувати. При розчинених дверях! Хіба це нормальний стан?!
Розуміється, Міці й тут мусить звернутись до віками випробуваних засобів жіноцтва злякано прошепотівши «од, хтось іде!», швиденько користується звичайною в таких випадках ві ковою чоловічою довірливістю й виривається. Потім, загородившися стільцем, стає біля самих дверей. Таким тільки чином і вдається привести пана доктора до більш менш нормального стану.
Власне, до «більш менш». Бо що то за нормальний стан, коли людині розповідається про надзвичайно цікаві трагічні но вини, а вона з блаженною посмішкою або ходить по хаті, як граблями, розчісуючи волосся пальцями, або сідає біля валізки й неначе п’яними, блискучими, посоловілими очима любовно длубається в якихось камінцях.
А новини ж такі, що в усякого іншого очі на лоба з цікавості вилізли б. Наприклад, пропад коронки. Всі газети про це криком кричать, усі екрани про це миготять, на всіх аеростатах увечері про це реклами висвітлюють. А пан доктор тільки засміявся на все це та пробурмотів собі під ніс:
— Та ну? Отака lcтopiя?
І знов за камінці.
А коронка ж, можна сказати, істинно якась чарівна. Це Міці мусить таки сама признати. Вона, розуміється, в бога не вірить, релігія, попи — все це, звичайно, забобони, вона безрелігійна вже три роки, але тут вона мусить визнати, що в коронці дійсно сидять якісь старі чари. Чортячі чи божі, але сидять. Факт!