Сонячна машина - Сторінка 38

Макс усе тою ж недбало-лінивою ходою перерізує порожній круг і наближається до гостей. Гомін розмов, як туркіт затихаючої машини, починає помалу вщухати, а обличчя повертатись назустріч високому, з випнутими волосатими грудьми красуневі. Хто не знає Макса, той робить широкі питаючі очі, а хто знає, посміхається так, як посміхаються з примхи близької людини, і з загадковою простотою пояснює незнаючим:

— Соціал демократ Журналіст. Давній знайомий пані господині.

З дальшого кутка, з синьої глибини грота вже спішить Сузанна. Срібно рудява, з модним розрізом по боках до самих клубів сукня, — власне два фартухи, спереду і ззаду, упевнено, ритмічно й важкувато погойдуються, часом біліючи тілом голої ноги. А очі, коров’ячі, темні, вогкі, з темно синіми баньками, вже так знайомо, так хвилююче й так насмішкувато-ласкаво грають йому назустріч. О, вона вже з одного погляду на нього знає, в якому він стані І вже моментально виставила свою зброю вогкі сміхотливі очі.

Закони омнеі!зму, поважані в цьому домі, як ніде, почасти звідси й виходячи, дозволяють усі форми поведінки, які коли-небудь вживалися в людському товаристві (виключаючи тільки негарні). Макс може здоровитись, може не здороватись, може потисну і и тільки руку, може прикласти руку до чола або хитнути головою Коли гарно зробив би, може стати на коліно і схилити голову.

Макс недбало подає руку господині й зиркає на сусідню групу, в центрі якої сидить гола жінка з прозорою сіткою на грудях і вузеньким поясом на клубах. Жінка синіми здивованими очима дивигься на нього

— Я, Сузанно, власне, на хвилинку. Так, пару слів сказати. Маєш час?

Група з голою жінкою може чути його слова. Можуть навіть і дальші чути. Цілком можливо. Але Макс може ще й голосніше сказа їй. Коли Сузанні це не до вподоби, що ж робити?

Але Сузанні саме це до вподоби, — очі так сміхотливо, роблено-здивовано поширились. На хвилинку? Господи, як це надзвичайно з його боку: тільки на хвилинку. Здається, це перша їхня зустріч, що починається від «хвилинки»? Ні? Чи, може, іноді це вже бувало?

А оголена до пліч, темно-білого тону рука вже владно, м’яко й жартівливо бере його попід лікоть і веде під величезний, з морозцем із-під низу, лопух. Лопух так дбайливо й догадливо розвісив своє листя, що з боків майже нічого з-яід нього не видко.

— Ну?

Але, скоса зиркнувши до сусідньої групи, Сузанна раптом витягує наперед до Макса біле лице та темно-червоні уста й з натиском і погрозою сміхотливо шепоче:

— Милий! Ти милий. Чуєш ти?

Ага, це значить бій розпочався. Ах, чортяка його мамі, раз у раз він отак-о починається, раз у раз вона захоплює ініціативу в свої руки, робить перший наступ, ослаблює його, розуміється, перемога майже раз у раз буває на її боці. От уже тепло-тепло занило по всьому тілі від цього тону, від любовно-загрозливо витягнених уст, від вогких, чистих, звірячих очей.

Та що йому, нарешті, до цієї жінки?

— Вибач. Я на одну хвилинку. Тоді буду вся до твоїх послуг. Вся. Чуєш?

І, підвівшись, вона знову нахиляється до нього й притискує очима, в яких і загроза, і жага, і насмішка мішаються разом. Потім раптово легко випростовується і, випинаючи трохи наперед коліна, переходить круг і прямує до грота, з якого вийшла. І молочно-біла спина так тепло й яскраво відтіняється темно-бронзовою важкою краскою волосся.

Ага, пішла когось там заспокоїти, близько-близько, в самі очі шепнути йому «милий!» і випрохати кілька хвилин для одного чудака, якого приговтує і вводить у свою віру. Нічого, тепер усі її хвилини будуть вільні.

В залі вже знову стоїть рівний гомін голосів, як шум гірського ручаю. Часом із нього, наче срібна рибка, скидується, випліскується жіночий сміх і скрик. Пасма тиміяму листочкуватими нитками струнко й безупинно тягнуться вгору до жовтогарячих променів бані. Туди ж тягнеться й безупинно рветься мармурове, але живіше, правдивіше, жагучіше за всі живі тіла, що гомонять круг нього, тіло. І таке дитяче, чисте зворушення, така тиха благість, така радісна туга випромінюються з цього мертвого мармуру, що глузливою богозневажливістю здається дзвякання посуду, димок сигар, виплески сміху. Ех, розкласти б усі ці понамальовувані, штучні, недогнилі тіла «творців» перед отим куривом і вихльостать їх усі підряд. Оце була б жертва красі!

Макс перехиляє трошки вбік тіло й починає розглядати присутніх.

Так, так, сьогодні, справді, добірний цвіт ізлетівся з усіх дерев. Скільки фарб на матеріях, на волоссі, на пиках! Скільки каміння, золота, бриліантів!

Так, так, «знаменитості», «королі», «зорі», «зеніти» творчості: науки, журналістики, малярства, музики, поезії, сцени. О, в радниці комерції Сузанни Фішер (ех, яке неаристократичне, не «творче» прізвище!) тільки цвіт, тільки вибрані можуть бути. Запросити до Сузанни Фішер — це одчинені двері до всіх салонів, банків, кабинетів редакторів. Але тим-то й чудно, що така постать, як Максова, попала сюди! Хе!

А якби ж вони ще знали, хто він! Все фарбоване волосся, як трава, як кущі, повставало б їм догори. Од дрижаків уся штукатурка пообвалювалась би.