Сотвореннє Cьвіта - Сторінка 2

- Франко Іван Якович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


В оборонї болючо покривдженого письменника не відважив ся нїхто підняти голосу… І се Він відчув незвичайно діймаючо… Зараз після того й попав Він в глубоку мелянхолїю, яка згодом і розвинулась в страшну і невилїчену недугу. Темна ніч сповила ґенїяльний ум одного з найбільших мислителів останньої доби, й з неї Він не пробудив ся вже аж до останка свойого многострадального житя.

В половині 1905 р. я з моєю дружиною вернули з нашої наукової подорожі по сьвітї й зараз таки стрінули ся у Львові з нашим дорогим Другом і Учителем.

Яка ж се болюча була стріча… Кремезна ще ось недавно стать Франка подала ся, й Він нарікав гірко на деяких наших передових мужів… Не місце і пора про усе те тут докладно згадувати, скажу лише, що у сю ніколи не забутню нами хвилю, розповів Він нам і про свою гірку пригоду з понисшою студією, й при нагодї добув з кишені кілька «авторських» примірників надрукованої вже книжочки й подарував один з них моїй дружині, поклавши на нїм власною рукою принагідну, нам же безмежно дорогоцінну посьвяту.

При кінци 1907 р. замешкали ми постійно у Львові. Франкова недуга розвивала ся безпощадно і невмолимо чим раз більше і більше… Я і моя родина відвідували часто нещасного велетня в його домі а Він став згодом щоденним майже нашим гостем. З заковязлими на віки руками пересиджував Він у нас довгі години, позволяючи моїй дружині годувати себе серед розмови немов нелїтну дитину… Ми згадували давні часи, обговорювали ріжні наукові питання (дивним дивом Покійний заховав був в тім напрямі чудову память), й плянували чудні пляни на будучність… Ми мали перенести ся на постійне мешканнє до Його дому, й моя дружина мала зайняти ся піклованнєм нашого великого Друга й зарядом усього дому…

Хто зможе описати сум Покійного, коли Він довідав ся, що ми рішили ся виїхати до Канади… Та Він нас не відраджував, анї не стримував.

«Га — така наша доля, — говорив Він, пращаючись з нами перед від’їздом. — «Розсипаємо ся, як кленове листє… Та чи побачимо ся ми ще коли в житю?…»

Так вже і не судилось нам більше бачитись… Та нї ми тут не зазнали гаразду на далекій чужині, нї Він там у рідній — не своїй землици не глянув живими очима на кращі днї в житю рідного народа…

Та коли не ми, так може наші дїти…

Може…

Та вже ж останніх слів великого Учителя і Друга, які Він давав нам на передодню нашої дороги у далеку чужину, ми не забудемо нїколи:

«Памятайте, мої други, — говорив Він, — ширіть скрізь і все Правду і нїщо більше як Правду. Бо хоча Правда зразу усім гірка, так все таки згодом вона скрізь бере верх й стає солодкою спасителькою людства.»
І сих слів ми не забудемо до смерти. А понисша знаменита книжечка великого мислителя, яку ми саме тепер видаємо в поправнім виданню на основі останніх творів найславнїйших учених сьвіта, хай буде не лише висловом найглубшої щирости моїх слів, але й бодай частинною експіяцією за усї мої вольні і невольні гріхи юнїх днїв, днів весни в характері «ученого» австрійського типу.

А факт, що отся книжка виходить коштом простого українського робітника в Канаді, тов. Івана Ковалюка, хай буде проречистим доказом сьвітлої побіди Франкових ідеалів.

Показуєть ся, що скоро вже перестанемо ми сьпівати:

«Нема в сьвітї правди, правди не зискати,

Бо тепер неправда стала панувати,»

перестанемо, коли звичайний український робітник-чорнороб жертвує на виданнє наукової книжки увесь свій злиденний заробіток, величезну для нього суму $1,600.00.

Писано в Віннїпеґу, Ман., в третім роцї післї смерти Ів. Франка.

Ол. СУШКО

І. Боротьба Віри з Наукою

Наші поборники правовірности, а властиво темноти та безмисности серед народа, дуже сердять ся на нас, що ми силкуємо ся не лише осьвіченим верствам, але й простому народови подавати здобутки, новочасної науки. Особливо не люблять ті праведники, коли згадати за Дарвіна, хоча жаден з них певно не пробував читати Дарвінових писань.

Сердить їх у Дарвіна — і се справді сьмішна й сумна річ — не те, що є в його писаннях, а більше те, чого в них нема, але що инші виводили з них. Коли який панотчик із тих нових та ярих, що нюхали так званої римської науки (наукою можна назвати її з таким самим правом, як чемерицю пашею), згадає про Дарвіна1), то зараз певно почуєте від нього слова:

«Дарвін! Ага, то той безбожник, що поважив ся доказувати, буцїм то чоловік походить від малпи!»

Тимчасом хто читав пильно Дарвінові писання, той знає, що Дарвін зовсїм не був безбожником, а тільки так званим аґностиком2), що по свойому був чоловік глубоко релїґійний і зовсїм не говорив анї не навчав, що чоловік походить від малпи, а тільки доказував, що теперішні люди походять від якихось предків, що в будові свойого тїла мали богато спільного з теперішнїми малпами, або иншими словами, що теперішнї люди і теперішнї малпи мали колись перед мілїонами лїт спільних предків3).

Перед мілїонами лїт! — скаже дехто з тих, що читали або в школї вчили ся біблїйну історію. — Хибаж перед мілїонами лїт була яка земля, було сонце, було небо? Адже в письмі сьвятім говорить ся, що небо й землю сотворив Бог не швидше, як чотири тисячі лїт перед Христовим різдвом і що, значить, від сотворення сьвіта до тепер минуло не більше як 6000 лїт.