Старі гультяї - Сторінка 14

Незабаром Сиклета достала й кошеня, й цуценя, купила два підсвинки. Петрусь грався з котеням та цуценям. Знайшлася йому забавка.

Розумна й добра, але хитра й облеслива, Сиклета швидко постерегла дідові норови і підійшла під його смак. Вона годила йому, розпитувала, яку він любить страву, який він любить хліб — чи кислуватий, чи солодкий. І таки догодила йому: варила кашу круту, обмішувала пересмаженими вишкварками, щоб хрущали в роті, варила кислуватий борщ, пекла кислуватий хліб, котрий сама насилу бгала в рот, бо не любила кислого хліба,

«Ну та й добра ж наймичка оця Сиклета! зараз постереже, в чому мені недогода або догода!» — думав дід.

В дідовій хаті стало веселіше, неначе червоновида Сиклета закрасила собою хату й звеселила стіни й кутки.

Петрусь бігав по хаті, грався з котеням, щебетав, пустував. Дід дуже полюбив маленького Петруся, любив брати його на руки, садив його собі на коліна і пестив його, і грався з ним, як з котеням.

— А в діда борода з конопель, — белькотав Петрусь і брав рученятами діда за бороду й плутав її на всі лади.

— А вуса в діда з чого? — питав дід в Петруся.

— А вуса з клоччя, а брови з щетини, — лепетав малий веселий хлопець.

Дід реготався й цілував малу дитину в замурзане лице.

— Веселий твій Петрусь вдався, певно тим, що київський, — жартував дід з Сиклетою.

— А ти, сину, любиш діда? — спитала Сиклета збоку. — Чи дід гарний?

— Авжеж гарний, бо кудлатий, як наше кошеня, — промовив Петрусь.

— А вуса в діда гарні? — спитав Грицай в хлопця.

— Ні, не гарні, такі товсті, як хвости в цуценят.

Дід зареготався на всю хату.

— Ну та й втішний же твій Петрусь! Він в тебе вдався, — сказав Грицай.

В веселій хаті, з веселими людьми весело й жити. Дід Грицай повеселішав і вже не так часто тягався по корчмах та по гостях. Він таки виканючив у Мотуза ще півсотні карбованців. Мотуз крутився, вертівся, одпрошувався, але таки мусив позичить грошей в одного багатиря й оддав Грицаєві. Дід потрошку вряди-годи переносив їх до корчми.

В кінці літа, одного дня, вранці, Сиклета поралась коло печі. Дід Грицай довго дивився, як вона то нахилялась, то підводилась, кидаючи крутини соломи в піч. Сиклета гнулась, випрямлювалась, знов нагиналась, неначе тонка верба коливалась на вітрі. Дід задивився на неї, а далі промовив несподівано, неначе його слово зірвалось, як з кілочка.

— Сиклето! чи ти підеш за мене заміж, як я буду тебе сватать?

Сиклету неначе хто впік огнем. Вона випросталась на ввесь свій зріст і вирячила на діда свої здивовані чорні очі. Її очі з того дива аж побільшали. Дід стояв, кліпав сірими очима і ждав одповіді, осміхаючись. Сиклета дивилась на дідові м’які рожеві щоки, котрі од сміху ніби посунулись під самісінькі очі, дивилась на його ясні сірі очі, на веселі уста під вусами. А перед її очима несподівано майнув Київ, блиснули чиїсь пишні карі очі, зачорніли брови, засміялись червоні молоді уста з-під чорних довгих вусів. В серці спалахнула давня любов, неначе на Сиклету повіяло гарячим духом літнього дня, пропаханим васильками та м’ятою, неначе в хмарний день несподівано блиснуло з-за хмари сонце, облило землю світом і теплом. Всі ці думки блиснули в неї в голові в одну мить, як блискавка: блиснули й згасли.

Сиклета стояла й мовчала. Дід спитав вдруге.

— Чи пішла б ти за мене заміж, якби я тебе сватав?

Сиклету неначе хто різнув по серці ножем. Солодкі, пишні, як літній день, згадки про давню любов несподівано змінились на гіркий полинь: тіло неначе пройняв мороз, пройняв наскрізь до самого серця; але вона ненароком кинула очима на свого Петруся. Подивилась і зітхнула.

«Петрусь матиме хату й грунт… — подумала Сиклета, — треба йти заміж за діда. Дід старий, підтоптаний, але веселий, моторний, непротивний».

— Я, дядьку, не удова; я батька маю. Спитаю передніше поради в батька та в матері, — сказала Снклета й спустила очі додолу.

— То й спитай. Ти, Сиклето, так мені догодила в усьому, як ніхто мені не догодив ще ніколи. Ти вмієш спекти й зварити по моєму смаку; ти така хазяйновита, що кращої для себе хазяйки я й не знайду.

— Бо мене вчили в Києві й пекти, й варить, — тихо обізвалась Сиклета. — А чи одпишете на мене й на мого Петруся свою хату й грунт? — спитала Сиклета проворненько й облесливим, солодким голосом, не дивлячись дідові в вічі.

— Атож! Я ще за своєї жизності одпишу в духовниці на тебе й на Петруся хату, й грунт, і пасіку. Як помру, матимеш з сином притулок. А мені треба хазяйки. З наймичок мало користі. Біжи спитай батька та матері хоч і сьогодні, — сказав дід і вийшов з хати.

Сиклета кидала крутини з соломи в піч, а в неї по щоках покотились сльози.

«Ой карі очі, чорні брови! жаль мені за вами. І була вже забула за вас, та знов згадала. І не забуду вас, доки й мого віку, бо раз на віку була я щаслива. Минуло моє щастя, таке пишне та недовге. Доведеться йти за діда заміж. Хоч принаймні матиму з сином пристановище».