Сторонець - Сторінка 10

Звідси "у незапам'ятті тривала" Руська земля до морів, за Карпати і Балкани через Перкалабу, Черни, Шепіт то на Шудринський, то на Німчицький перевал, то на Чикільський хребет, то Бере-гометською долиною під мальовничим Стіжком, та все те уздовж Черемошу — Пруту — Серету, бо так природа розселяла людей, які не корилися навалам, прагнули жити, будували сторожинці й кам'яні та витісняли їх через виж-ниці і виженки, прокляте каміння — до Яровиці, на Ра-ковські хребти і далі.

"Ось моя земля. Я тут бачу півсвіту, хоч день похмурий, ще по-гірському зимовий. Ось бачу у Шипинцях церкву Різдва з моєї висоти, церкву Різдва у Дзвинячі, де дзвони дзвонили як удень, так вночі, як взимі, так уліті, сповіщаючи то про Чингісхана, то про Батия. Онде і церква Різдва у Байраках', церква Різдва у Великосіллі, але я безбожним став, бо бачу лиш цю історію. Різдво без Різдва, кріпацтво без сорок восьмого і дев'ятого року, і нема тут, Боже, жодного місця, позбавленого "твоєї ласки". Рішення твої — суть закон... І ти спочиваєш у палаці, маючи мільйони вух, і нічого не чуєш. Не твори більш нічого, бо каміння носиш".

Усі ті дні, відколи удома, Федькович жив якимись сполохами і спалахами, то мовби в напівсні, між Мігрою та Осірісом, то прокидався в ньому демон бурі, то тільки Юр зі Стороння. Він то ненавидів небожителів усіх народів, то вертався до своїх первісних і темних пращурів, які розставляли на своїх кордонах незугарних бабів, даючи зрозуміти поганам, що ці незугарні камінні жінки народили воїв у кольчугах.

"Чиста біда, — подумав він сам про себе. — Або якби вже замкнути навіки очі, або якби що-небудь траплялося. Де тут життя, крім пам'яток давнини? Мені хочеться якоїсь всесвітньої круговерті, а не приїзду Гакмана".

Він іронізував сам з себе і втихомирював себе, ведучи на поводі слухняного і справного на гірських стежках Гнідого, і відчував то безмірну самоту, то присутність якихось не зовсім збагненних світів, причетність до них і обумовленість усього. "А може, — подумав він, — коїться таке зі мною через усі ті витівки-витребеньки Гординських та Дашкевичів? Ні ті, ні ті мене не впізнають. Вони й не хочуть мене знати, бо мене мовби підкинули їм на їхню недолугу та сувору судами старість. — Несподівано: — Я так мріяв привезти сюди Емілію!" Згадав її листа: "Коли часом у далеких сторонах усміхнеться до Вас небо полудня, зверніть свої очі на холодну північ і нагадайте собі хоч на хвилину мене, що Вам була і навіки буду правдивою..." Жарти долі! Після недовгого перебування в Чернівцях полк зняли на Семигород, і він не мав часу попрощатися з Емілією. В дорозі наздогнав його лист її матері, проте в листі була й записка від Емілії: "Я доконче Вам, високоповажаний пане і приятелю, хочу власноручно написати: моє Вам найсердечшше вітання, і з глибини мого серця дякую Вам за ласкаву пам'ять, яка завдає мені жалю, що Вас тут нема; але свідомість того, що Ви, моя правдо, недалеко, а мені дуже трудно, звертаюся до ласки Ваших споминів. Я ручаюся, що залишуся Вам з найбільшою повагою і приязню". Проклинаючи мить і годину, яка не дозволила йому побачитись з Емілією перед від'їздом, він на звороті якогось військового розпорядження написав:

Wo die (-ss?) Blumen ich gefunden, Zie (-as, —ss) die Ruhe ich zurück.

Потім ще щось було переплутано, перекреслено, змінено для мелодики, одначе суть отих двох рядочків не та, що з'явилася у поетичній сторінці, поданій Дідицьким. їхній істинний смисл такий: "Де ще квітку не знайшов я, спокій з піснею вернув". А в Дідицького все визирнуло з прірви: "Я не винен, твоя доля не винна, що в мені ти серце остуджене". Емілія зрозуміла, що він повернув собі спокій, бо все, що між ними було, стало "сухим мохом". Звідкіля взявся мох замість квітів? Рука Дідицького. Квіти йому замінили мохом! Емілія виписала собі з публікації ті два рядки, мовби отримала їх у відповідь на свого листа до Федьковича. Розгніваний брат старої Марошані облаяв поета "простим Федьком", після чого між ним та Емілією намітився розрив. Намагаючись не показати свого засмучення, Федькович написав до Кобилянського: "Я нарешті однаково радий і доброму, і злому", хоч насправді це були невимовні сльози. Але після поетової смерті про це скажуть: де з кохання не може бути користі, там мовиться про вічну вірність...

Його притлумив біль, і він сходив з гір уже не Юром, не революціонером, який, мов Лютер, "розбратав брехні" про тих, кому треба вірити чи не вірити. Він вернувся до того самого болю його ще дитинських утрат, який пробував розвіяти Кобилянський, вселяючи в його душу певність таланту. А Боже! Хіба талант конче повинен іти поряд з особистими втратами і болем? Але і за крихітки болю в поезії ухопився Дідицький, спрямовуючи його до трагедії. "Істинно поетичний талант, — написав Дідицький Кобилянсько-му, підкреслюючи нерозлучність модного романтичного болю і таланту. — Вмістимо Федьковича в 'Слові", та не надсилайте його поезії в латинській транскрипції. Як він пише насправді? Латинкою чи кирилицею? ' Добре, що в тому часі Кобилянський виїхав до Німеччини. Припинилися Федьковичеві публікації і... фабрикації редакторів, які могли б йому і пошкодити ще більше, ніж пошкодили. Та й саме життя не давало йому сісти за перо. Тоді, в шістдесятому, вбили його товариша Зубана. Убили п'яні офіцери в садистській жадобі бачити людську кров. Даремно Стефа-нія Попович гадає, що її коханого закололи в Італії... Утопився Федьковичів денщик Уріка з Молдови. Гнобила його самота. Сонні мари. Він написав Кобилянському: "На темній дорозі лиш ти мені заяснів".

...Від краю до краю непорушно стояли порвані часами і лютими нечасами карпатські верхи. "Не жаль мені цього світу, милий друже. Усе, що я любив і що мене любило, перед Богом спочиває, лиш я ось в самоті блукаю без притулку, як билина..." Знову лебедина пісня?

Але ж яке життя просте! Вийде якийсь придурень із ха-щоби, вб'є, не послухавши "лебединої"...

Він зійшов з хребта, якогось селятинського стрів, той так і назвався — селятинський.

— На"ський". Куди так поспішаєте... з жінкою у сідлі?

— Там якісь посвяти будуть.

"О мій темний краю! Посвяти все йдуть і йдуть..."

— А хто ви? — запитав несподіваний для цих околиць прочанин.

— Я людина з верхів і долин. Просто кінь мій...

— Підкову згубив? — Гуцул співчутливо похитав головою.

— До коваля би. Хоч би зліз із цього хребта. То куди ви? На причастя? — Федькович окинув поглядом молодицю, завважив бісики в очах.

— Святу церкву в Сторонці будуть поминати.

— І нову закладуть?

— Місце не святе без церкви, посвятять, бо негоже на дикому ставити. Кажуть, що назовуть Різдвом. Ще одну церкву Різдва закладають.

— Чогось я вже не розумію.

— Пане, церкви будуть завжди, а відправи від свят до свят.

— Я зійшов з небес, і мене оскаржили люди. Я прийшов з казарми. І днесь мені ваші турботи і згуби.

— А ви, мабуть, Федькович, поет. Чули про ваше всяке. Життя нікого не мине...

"Не хочу чути в цім лісі ні правд, ні неправд. У лісі чути голос солов'їхи та ще синиці. Співайте людські пісні своїм стоязиччям і вмирайте, умерщвляйте дітей, я німий Юр із безгоміння гірницького. А може, й не живу? Вмер то вмер. Ходіть своїми дорогами стоязичними. Я вмер. Що цей селятинський недотепа хотів сказати своїм "життя не мине..."? Я дуже хотів жити. Хотів привезти сюди, в гори, Емілію, щоб тут продовжити рід і життя, а може, й історію Шипинської землі. І дала ти мені, Еміліє, ще муку страждань зі своїх немирищ і немрищ, на смерть споминам і спо-ісуту".

І він, і гуцул селятинський з конем на гаптованій вуздечці й дружиною в сідлі сходили з верхів повільною ступою, і гуцул ні з сього ні з того, наче Федькович завинив йому у млявій ході через якусь підкову, сплюнув і промовив:

— Якийсь день сьогодні — ніби не день.

— Правда. Ніби не день. Ніби народився без свідків. А звідки ви мене знаєте? Та й вас я десь бачив.

— На службі. — Гуцул ішов у накинутому наопаш кожусі. Відкинувши полу, підняв культю руки. — Італія... А служив я недалеко від вас, чув, як вас святкували, що вістовий втопився через ваше нелюдське поводження.

— А ви в це вірили?

— Ні. Мені розповідали ваші жовніри, що ви дуже чуйний чоловік. То офіцерня пустила буйду, бо вас любили всі солдати.

— Ось як важко розминутися з минулим. Хіба я сподівався, що і в цій пустелі мені нагадають ту неприємність?

— Минуле завсіди з нами, пане Федькович.

— Так, добродію, я вас не виню ні в чому. Пенсію вам дали?

— Чорта лисого. Не можу добитися. Вже й Августак, і Губріх писали до Відня, і від консисторії просили. Корову продав на листи, а вони навіть відповісти не спромоглись. В народі кажуть, що навіть смереки балакають, а ті праведники мовчать.

— Знаю, які вони мляві на виплату.

— Таж законно належиться.

— Зайдіть як-небудь до мене, ще я їм спробую написати. За такі речі я грошей не беру, ні віддарунків. — Увійшли в Сергії. — То завітайте.-Я тут поверну до знайомих, попитаю коваля.

— Прийду, дорогенький пане. Нехай вас Господь нам береже. Нехай Пречиста ласкою опікає.

Федькович припнув коня до заворітниці й окинув при-цінливим зором Юльчину гаразду. "Ці попи пускають кинуті їм "на Боже" гроші з вітром. Тут потрібен не вчитель, а господар".

Мабуть, Крилатий не приїжджав сюди конем або й в сідлі не вмів сидіти, бо Юлька вибігла до воріт.

— Це ви? — здивувалась.

— Якщо ти відмовилася вийти за мене заміж, то не можна й на обійстя ступити?

— Чого ж, прошу...— Вона відчинила трухляву хвіртку і дебело бухнулась йому на груди.

"Видно, цій дівці таке ж природне діло спати з хлопцями, як їсти й пити. Схоже, що вона цього скуштувала ще семирічною".

У нього теж було дитинство, і він знав, які ці дівчатка безсоромні й похітливі, їм завжди що-небудь сниться перед тим, як шукати гріха. А ще фальшиво приборкувані попівни. Вони навіть своїх матерів-самодурок за те люблять, що всілякими натяками і заборонами попускають "до... винності". Ця сита і пещена порода думає тільки про те, як би насититися "перед царством небесним". Декоратори непорочного зачаття!

Він скинувся, як випатрана риба (любив так Кобилянсь-кий глумитися з його нервовості, та він був тоді аж занадто спокійний).

— На горищі ще холодно, Юличко?

— Стужа, мій пане.