Таємність - Сторінка 3

— Знаєш що? — раптом таємно нахилилась до мене Поля, й очі її поширились несподіваною думкою. — Ми повинні їм помогти втекти.

Я мовчки витріщився на неї.

— Так, так!.. Коли ми… Коли у нас є хоч трохи дійсного бажання служити ділу, то ми повинні зараз же… Слухай, се надзвичайно… Ох, господи, якби це було… Ні, ти подумай…

Спинити її стрибаючі слова — все одно, що перехопити камінці, які сипнув би хто-небудь згори. Я чекав, І коли вона сама стомиться. Нарешті, вона зупинилась.

— Ну? Що ти скажеш?

— Се неможливо, — сказав я.

— Чому? Чому неможливо? Через що? Трудно? Нічого подібного. Я думала. Дуже легко можна втекти. Ти слухай.

І вона почала висипати в мої вуха все, що думала:

єсть декілька способів. Можна підкупити дозорців. Гроші зібрать, позичить, украсти. Се одно. Можна витягнуть вночі з контори ключі, переодягтись, загримуватись дозорцями, прийти в коридор, зв’язати сторожу і. й вивести «їх». Можна передати пилки, «вони» перепиляють грати й утічуть через стіну. Нам се все дуже легко зробити, стоячи так близько до тюремної адміністрації. І коли ми не зробимо, то нам сором, ми недостойні зватись ідейними людьми, есерами, ми — вороги народу, нас нащадки заплюють, власні діти нам кинуть в лице прокляття, ми — іуди, падлюки, боягузи, лицеміри, себелюби.

Одним словом, з промови її я бачив, що вона за всяку і}іну рішилась се зробити; може, навіть тут, у мене, гільки ясно рішила, але сперечатись не було ніякої рації. Логіки жінки взагалі не визнають, а Поля тим паяє. Вона мислила по якимсь не відомим мені законам.

Коли ти їй пробувш довести, що вогонь гарячий, вона одповідає: «Нічого подібного, ні трішки не гарячий, бо у поштмейстра картуз з кокардою». От і сперечайся.

Правда, тоді — не криюсь — я й не хотів сперечатись. Я сам був настільки загіпнотизований сими «народами і ідеалами», що теж не міг розумно й об’єктивно подивитись на справу. Мене самого схвилювала й захопила думка визволити «їх», зробити щось «значне й важне».

І от ми стали готувати те «значне». Ми більше не сварились з Полею за дурниці, і обоє тільки й думали про тих двох.

Звичайно, що свої приготовання до втечі ми робили дуже обережно, конспіративне. Ми повинні були, насамперед, добре орієнтуватись в тій околиці, яка була круг «них». Найближче стояв, розуміється, Макар Авдійович. Поля могла бути абсолютно певна, що він їїбатько. Та ж витягнута постать з проваленими грудьми, ті ж ґудзики-очі, неспокійні, шукаючі, клопотливість, непосидливість.

Що ж до Макара Авдійовича, то він був рішуче збитий з пантелику цими двома злочинцями. З початку до кінця він натикався на несподіванки. Перш усього, він не знав, як їх записати в книги. «Вони» ж категорично одмовились назвати себе і не хотіли ніяк зрозуміти, що так же не можна: кожний арештований мусить бути записаний в книгу, інакше виходить, що він ніби не сидить в тюрмі, а прийшов у гості.

Далі «вони» поводились не як підлеглі йому, а як господарі всеї тюрми. Прикрикують на адміністрацію, вимагають мало не «на витяжку» стояти перед ними і щохвилини грозяться скаржитись за звичайні тюремні сильні вирази.

Взагалі, се не арештанти, а якісь принци інкогніто! Сиділи ж всякі «політики», — його тюрма не якась сільська буцегарня! — але таких птиць йому ще не доводилось бачити. Се одно наказаніє господнє, а не арештанти.

Ми були цілком задоволені з його оповідань. Звичайно, се не аптекарські ученики.

— Ну, а як вони? Що вони роблять?

— Вони? Вони нічого не роблять. Що ж вони можуть робити? Книжки їм заборонено давати. І взагалі, такі накази про їх…

Тут Макар Авдійович схаменувся і одмовився балакати про «їх». З губернії наказано, щоб ні «вони» ні про кого нічого не знали, ні про «їх» ніхто нічого.

Ми кілька разі» підступали до його, але все кінчалось тим самим.

З сього боку, значить, були серйозні перепони. Серйозність ще тим побільшувалась, що на ніч ключі від камер «важних» одбирались не в контору, а відносились до самого Макара Авдійовича.

Тоді ми потихеньку почали пробувати грунт біля доюрців. їх було четверо коло «важних». Самі камери буля на різних кінцях коридора: коло одної стояли по черзі Василь Курка з Панасом Замойченком, а коло другої Данило Струк і Безродний. Струк і Курка були за старших.

Курка був маленький, руденький, похожим на патла-теньку хатню собачку. Завжди посміхався, лащився, але міг укусити якраз у ту хвилину, коли найменше сього чекаєш.

Струк, навпаки, — високий, товстий, тупий і через тупість страшенно упертий. За кожним словом лаявся матюками і після кожного матюка тихіше додавав:

«Прости господи».

На їх стояння біля «важних» вплинуло так, що вони стали ще уссрднішими і цілком непідступними. (Тому сприяла ще й надбавка по два карбованці в місяць аверх мичайної платні).

З ними ми постановили бути обережними. Але За-мойченко й Безродний подавали деякі надії. Замойчен-ко, правда, був занадто хвастовитий, а стояння біля «государствених» рішуче закрутило йому голову. Він тепер інакше не ходив, як заклавши ліву руку за пояс і поважно задравши догори кирпате лице, за яке його иали «двустволкою».