Таємниця козацької шаблі - Сторінка 14

— Що ти, йдеться про дрібничку, — Антипкові очі лукаво звузилися: — Шаблю продаватимуть завтра ввечері далеченько звідси… Я підкажу, де… Щоправда, загадкою… Але якщо ти все ж не врятуєш шаблю (а не врятуєш нізащо), муситимеш брехати кожного дня. З тебе вийде кмітливенька брехуха!

— Не здумай погоджуватися! — знов застеріг Северин.

Але дівчинка лиш похитала головою:

— Я згодна.

— Згоду скріплюють кров’ю, — прошепотів Антипко.

Вона зняла з грудей Северина значок, вколола палець і видавила на папірець, який запобігливо подав чортик, червону краплю. Антипкова пика вдоволено засяяла.

— Отже слухай: не горіх, а тверде; не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав, та й голову склав. Не забудь: брехатимеш довіку! — глузливо хихикнув Антипко, ще раз вклонився і… щез.

— Нащо ти це зробила? Нащо погодилася? — розсердився Северин.

Наталочка знизала плечима. Невже він не розуміє? Вона ніколи собі не простить, якщо шабля пропаде з її вини.

— Краще допоможи відгадати загадку, — сказала вона.

Загадка виявилася не з легких.

— Не горіх… Не горіх… — мурмотів Василько і так натужно думав, аж ластовиння почервоніло на його круглому виду.

— Може, замок? Олеський чи котрий інший… — припустила Наталочка, бо замки не йшли їй з голови.

Один з пластунів і собі пригадав, що вчора тому чоловічині хтось говорив про Олеський замок, мовляв, там охоче куплять шаблю… Ану ж він послухав доброї поради?

— Не горіх, а тверде — то тверді оборонні мури, — розмірковував Василько. — Не гіанни… Може, князівни чи королівни… Колись один шляхтич посватався до красуні Марціани, дочки олеського воєводи. Йому відмовили, і він пробив собі серце кинджалом у неї на очах. Отже, і сватав, і голову склав. Загадка про Олесько! — переможно заявив він.

Пластуни схвально загули, тільки Северин, здавалося, вагався.

— Я мушу негайно знайти батьків, — заквапилася Наталочка. — Так що бувайте!

— Шкода, що ми не їдемо з тобою, — зітхнув Северин.

— Ви й без того допомогли.

— Обов’язково подзвони мені!

— Авжеж подзвоню! — і Наталочка помахала рукою на прощання вже на бігу.

Розділ 8,
у якому відбувається шалена гонитва і ще шаленіший бенкет

Батьків довелося чекати цілу вічність, вірніше, хвилин п’ятнадцять. Нарешті вони випливли із святкового тлуму, обоє на рідкість задоволені життям. Тато донесхочу наговорився про автомобілі, уряд, зовнішню політику і знову про автомобілі. А мама находилася, наспівалася, в одної пані побачила несказанно гарну вишиванку й домовилася, що та вишле їй узір поштою, в іншої записала слова стародавньої пісні про облогу Почаєва.

— Яка краса! Яка аура! Не дивно, що шаблю передали до музею. Тут інакше не вчиниш, — захоплювалася вона.

— Ох, мамо… — тихенько зойкнула Наталочка. — Ти досі нічого не знаєш?

Вона розповіла все, що сталося, обійшовши мовчанкою лише свою скріплену кров’ю угоду.

— То це тільки чутки, що вчені з Києва оцінили шаблю на сто тисяч? То нам ще треба кудись їхати? — тато розгублено чухав потилицю.

Але мама відразу все збагнула.

— Мій друже, сідай скоріше за кермо, — розпорядилася вона.

І знов їм летіла під колеса дорога. Поле за полем, село за селом. Раптом з Машкою порівнявся чорний джип із затемненими вікнами і зі свистом вирвався вперед.

— Це вони! Антипко! Тату, жени, жени! — верескнула Наталочка, підскочивши на сидінні.

— Еге! Дай Боже нашому теляті та вовка з’їсти. Куди нам братися до такого шикарного авто, — зітхнув тато, але натис на газ.

Машка побігла жвавіше, проте джип віддалявся. «Машко, будь ласка, якомога поквапся!» — благала Наталочка. І враз вона помітила, що їхнє авто мчало швидше і швидше. «Чи мені вже мариться?» — подумала вона. Але ж ні, за вікнами аж стугонів вітер, придорожні дерева злилися в суцільну зелену смугу. У Машку мовби вселився реактивний двигун! Відстань до чорного авто потроху меншала, ось вони й зовсім наблизилися; ще трохи — і Машка його обжене! Джип нісся, мов чорний смерч; Машка летіла, мов блискавка!

Постовий міліціонер з дива отетерів. Мимо нього проскочив джип, який наздоганяла вітчизняна тарадайка. Це ж треба: старе дрантя, а як почесало!

«Що то значить наш товаровиробник, — прошепотів міліціонер. — Віднині куплятиму тільки все українське!»

Він навіть забув оштрафувати водіїв за перевищення швидкості і ще довго стояв з відкритим ротом, дивлячись їм услід.

Джип пригальмував, пропустив Машку вперед, а тоді, набавивши швидкість, почав притискати її до краю дороги.

— Ненормальний чи що? — лайнувся тато, зіскочивши на обочину. Під колесами щось торохнуло. — Так і шину можна проколоти!

Джип зробив крутий віраж і звернув на дорогу до села Бовдури. Наталочці відлягло від серця. Мабуть, у ньому сидів не Антипко, просто не в міру запальний водій, житель названого населеного пункту.

Проминули гарне містечко Броди, тоді села, які чомусь називалися Гаї.