Така далека подорож Чамхаба - Сторінка 5

— Що сталося?! — скрикнув Чамхаб.

У мікрофоні скрипіло, сичало, скреготало. Важко падали зрізані лазерами дерева.

— Що трапилось?! — знову закричав Чамхаб, пройнятий гострим відчуттям небезпеки.

— На нас… — почулося крізь шум ї тріск. — Стартуй…

Оце й усе, що почув Чамхаб. Навіть не розібрав, чий то був голос — Фамена чи Іва. І враз усе стихло.

— Відходьте, відходьте! — загукав Чамхаб з надією в голосі. — Ви мене чуєте?

Мовчанка. І пострілів не видно. Чамхаб отерп: невже загинули? Що ж здатне встояти проти лазерів? Чи, може, ненароком черкнули один одного?

Навіть не вимкнувши екрана, вхопив дві лазерні трубки й кинувся до виходу.

Пробігши метрів п’ятнадцять, опам’ятався й став. Потер долонею чоло, роззирнувся. Треба діяти обачно. Паніка — то загибель. А що, як нападники вскочать у розкритий люк? Бо звідки їм знати, що там нікого нема?

Пішов уперед, раз у раз оглядаючись на облитий червонястим світлом корабель.

Попереду нічого підозрілого не помітив, але все-таки, не доходячи до узлісся, ліг і поповз, ховаючись у шурхотливій траві. Трубки поклав у нагрудні кишені комбінезона.

Мозок увесь час пропікала думка: невже загинули? Важко було повірити: тільки що чув їхні голоси… Може, пошкоджені рації?

Чим ближче до узлісся, тим рідша й нижча трава.

Ще кілька метрів, і Чамхаб побачив місце сутички. Купи зітнутого лазерами гілля, повалені дерева, з окоренків ще витікає якась рідина. А де ж хлопці?

Раптом Чамхаб помітив щось біле під гіллям. Придивився, і в роті йому пересохло: біліли кістяки. Ось що лишилося від його товаришів — буквально за кілька хвилин!..

Приголомшений, капітан довго не міг відвести очей від останків своїх побратимів. Трагедія налетіла шаленством диких інстинктів — і ось їх нема… Зціпив зуби, аж заскреготав. І де ж причаїлися ті звірюки, люті потвори, що не злякалися навіть лазера?

Тиша. Лише далеко в траві почувся шелест.

Чамхаб прислухався, потім почав повільно переводити погляд від стовбура до стовбура, не минаючи найменшої деталі. Було тихо й непорушно. Тільки в грудях прискорено стукотіло серце і в скронях шугала кров.

Упевнившись, що поблизу нікого немає, капітан схопився й швидко перебіг до ближчого стовбура. Визирнув з-за нього: де чигає небезпека?

В лісі вже добре стемніло, та, коли б щось підкрадалось, він би помітив. Ніякого ж підліска тут нема, жодного кущика, і погляд сягає далеко. На голих стовбурах — теж нічого підозрілого. Грунт ніби втрамбований, але нерівний, там і сям видно купки і валки кольору сухої глиці.

Вирішив забрати лазерні трубки Фамена та Іва, що лежали неподалік, і відходити до «Енея». Чапав до них обережно, наче по тонкому канату над прірвою.

Нагнувся, взяв одну, ту, що лежала ближче, засунув у кишеню. Цієї миті здалося, ніби в одному валку щось ворухнулось. Чамхаб закляк, спрямувавши туди свою трубку. Але кнопки не натискував. Постояв так декілька секунд, швидко нагнувся і вхопив другу трубку. Раптом відчув — хтось на нього дивиться. Наче на тій глиці розкрилися очі, не очі, а опуклі сегменти з матовою поверхнею. І дивляться не з одного місця, а з кожного валка, з кожного стовбура. Увесь ліс витріщився на нього!

«Та ні, такого не може бути, — подумав Чамхаб. — Галюцинація. Або ефект сутінків».

Ступнув крок назад. Ще крок. Невідривно, ніби загіпнотизований, дивився на ті некліпаючі матові сегменти.

Так і відходив — обличчям до лісу, спиною — до «Енея».

Відчувши під ногами траву, полегшено зітхнув: «Хух… Здається, доберусь…» Тільки він це подумав, як щось не то кольнуло, не то вжалило йому праву руку, в якій він стискував лазера. Неначе черкнуло гострою травиною — не дужче. Та він з жахом відчув, що долоня дерев’яніє… Вхопити трубку лівою не встиг: очі заслала каламуть, голова ніби розкололася, він заточився і впав у траву…

Опритомнів у шлюзовій камері «Енея» — мов після наркозу. Довго не міг дійти тями, де він і що з ним трапилось. А коли все пригадав — не міг повірити, що лишився цілий і неушкоджений. Може, оте таємниче діє на відстані і просто не змогло завдати сильнішого удару. Але як він опинився на кораблі? В кожному разі, йому ясно було одне: середовище Зеленої вороже людині.

Герметично закрившись у «Енеї», Чамхаб кілька днів провадив спостереження за допомогою оглядового екрана. Проте нічого нового в цій зеленій одноманітності не помітив. Травою, як і перше, перекочувались хвилі, темна стіна лісу лишалася так само непорушною. Чамхаб не зміг розрізнити зміни напрямку хвиль, вловити їхньої регулярності. Та це й не дивно, якщо зважити, чого він тут зазнав.

Украй вичерпаний нервово, Чамхаб не міг довше залишатись на цій планеті.

— Зажди, ми ще повернемось… — прошепотів, натискуючи стартову кнопку.

III

Анжела в коротенькій білій сукні, що добре контрастувала з її засмаглим тілом, походжала перед сірою будівлею, раз по раз нетерпляче поглядаючи на округлі двері, які ось-ось мають випустити Чамхаба і які чомусь довго не відсуваються.