Талісман - Сторінка 7

Піня зирка на його й знов нахиляється до цифр. Дядюшка озирається до співаків, слухає, дивиться на ціахматистів, — взагалі, дає Піні зрозуміти, що він не який-небудь нахаба і зайнятому чоловікові не хоче навалитись на голову. Він собі підожде.

Але Піня рахує й рахує, а по шепотінню його зовсім не помітно, що він гадає дати собі якусь паузу. Тоді депутат прокашлюється, щоб дати відповідний тон голосу, й м’яко говорить:

— Товаришу старосто!

Товариш староста навіть голови не підводить.

Депутат зітхає:

— Товаришу старосто!

— Ну?

— В нашій камері, знаєте, тютюнцю…

— Нема! — лаконічно перебиває Піня й з шумом перегортає папір. Потім раптом кида його й строго звертається до прохача: — Вам не стидно, ні? Ви же собі спите вдень, правда? Ви собі курите папіроски, а староста бігає. Так? Ну? І за то ви приходите морочить йому голову, коли він сидить за ділом, коли? Яка камера?

— Шоста, — винувато говорить депутат.

— Що-о?! — обурюється Піня. — Та я ж у суботу дав вам чотири пачки? У середу получка. Нема!

Дядюшка чує по голосу, що справа безнадійна, нічого не говорить більше і помалу йде із камери.

Сцену чують, але ніхто й не посміхається. Пригорнувшись одне до одного, як викинені на берег після аварії, вони з тихою тайною журбою співають:

Гей, ви, хлопці-запорожці, Сини вольній волі, Чом не йдете визволяти Нас в тяжкій неволі?

За вікном казиться вітер. Піня рахує.

Безумовно, в цій історії з Пінею ми мали диво такого самого характеру, я думаю, як в казках, коли герой її, миршавий, забитий, занехаяний всіма Іванко-дурник, раптом дістає звідкись талісман і робиться знаменитим богатирем, царевичем і т. д. В казках процесу перевертання на царевича ніхто не бачить, а у нас це одбувалось на наших власних очах.

З. кожним днем колишній безодмовний, з приниженою посмішкою Іванко-дурник одмирав, а на його місці наростав царевич. Де зістався старий Піня, де в йому виховувався новий, коли саме почалось перерождіння, — все було тайною. Єдине, що нам ясно було, це те, що старий Піня зник, замість його у нас був турботливий, вертлявий, досить умілий староста Піня. У нас тепер завжди був сніданок, обід часто прикрашався фруктами, газета доставлялась акуратно. А пошта ніколи не була поставлена так добре, як тепер. Більше того: пошта всеї тюрми ішла вже тепер через Піню. Тут уже треба було мати талант. Варто було тільки бачити, як він уперто й завзято вистоював цілими годинами, десь на сходах, піджидаючи дозорця-листоношу. Або вираз його лиця, коли він веде переговори з цим дозорцем: ласкавий, то таємний раптом, байдужий, потім вмить палкий, натхненний.

— Ну, брат Піня! Не ждав! — дружно обнімаючи його за стан, з захопленням іноді говорив Тимошка.

Але Піня з делікатною твердістю визволявся з його обіймів і біг куди-небудь. Фамільярності він не любив.

Але, звичайно, не всі так увірували в Піню й забули, що він був раніше. І найпершим з таких, само собою, був Залєтаєв.

Залєтаєв ще міг терпіти, коли з Піні сміялися, коли перебільшено поштиво звали його «товаришем старостою», він сам підставляв йому стільця з прислужливою міною. Але коли він побачив, що Піня цілком серйозно, безоглядно й щиро увірував у себе, коли ця віра дивним дивом передалася навіть Тимошці, Залєтаєв перестав жартувать. Це було занадто образливо, занадто глумливо, щоб можна було відноситись до цього так легко. Якийсь вишкребок, якась недобита нікчемність може панувати над всіма. І то тільки через те, що йому дали владу. О, раби нікчемні, загіпнотизували себе словом і задоволені, їм постав бездушний пень і скажи:

«Це влада», — й вони будуть падать перед ним. Без цього вони не можуть.

Але запал Залєтаєва вже через щось не мав впливу навіть серед найщиріших його прихильників. А з Ти-мошкою вийшла навіть сварка з цього приводу. Тимошка не розумів, чого Залєтаєву хочеться від Піні, — староста зразковий, чудесний, чого більше.

Залєтаєв же аж пінився. В тому й річ, що чудесний, на жаль! Ідеальний. Треба тільки подивитись, як цей шморкляк ставиться тепер до селян, робітників. Це йому плебс, нижчі істоти, він тепер тільки з аристократами водиться. А тон який? А їсть він як? Окремо й все найкраще.

Це все була правда. Тимошка признавав це, але що зробиш, як це вже такий порядок: староста, голова ніби.

Залєтаєв люто плювався й одходив, а один раз так вилаяв Тимошку, що той мусив одповісти тим же, і після цього їхня дружба розірвалася.

Але зате Залєтаєв виміщував усе над Пінею.

— Ну, ти? Чай скоро? Швидше там повертайся! — гукав він на його, як на слугу.

Піня, звичайно, нічого не одповідав йому, немов не помічав ні тону, ні самого Залєтаєва. Спочатку, правда, він дивувався, не ображався, а дивувався, як дивується чоловік, коли бачить, що хтось сам собі старається плюнути в лице. Піню вибрано було на старосту. Піня був представником усіх, Піня — це коридор, це і Залєтаєв, і Сердюков, і дядя Дум-Дум, і аграрники, всі. Плювать на Піню — це значить, плювать на себе. Хто ж так робить? Тільки божевільний, «несознательний» чоловік. Ну, що ж говорить з божевільним? І Піня одмовчувався. Але не так, як раніше, не з покірливо-ласкавою посмішкою, а серйозно, неуважно, удаючи, що зайнятий чим-небудь.