Танго - Сторінка 6
- Білик Іван Іванович -Якась гемонська сила тягла Сергія до цієї дівчини. Такого він ще не відчував ніколи. Хіба що в дитинстві… до Оксанки. Але то було так давно, що вже й забулося. Зблякло разом Із дитячими спогадами. А тут…
Дівчина здавалась йому неземним створінням, породжуючи в душі тремку радість і забобонний страх. Сергієві здавалось — варто доторкнутися до нього шкарубкою рукою — й воно зникне як мара, як місячне видіння.
Дівчина малесенькими черевичками ступила на пісок, і Сергій повільно поплентався за нею. Він підсвідомо відчував, що робить не те: що йому зараз аж ніяк не випадає розмінюватися; що від завтра починається нове в його житті й він мусить не зв’язувати себе ні з чим, що нагадувало б про минуле, яке кінчається сьогодні. Усе це він розумів, але не мав волі прибрати серце до рук.
Довго блукали вони вздовж води твердою мокрою смугою нічного пляжу, а океан тихо нашіптував про щось небачене й нечуте. Вона говорила, Сергій майже не озивався. Про що розмовляли — він навіть не давав собі ради. А коли доводилось відповідати, говорив тихим голосом, бо нічне небо, й оця таємнича безодня океану, й блакитне світло місяця були зовсім поряд, на відстані простягнутої руки, а про таємниці ж ніколи не говорять уголос… Ту мить він був твердо переконаний у цьому.
Згодом вона пішла поруч, і Сергій остерігався торкнутись плечем до її плеча, бо видіння — він це знав — неодмінно зникло б. Він боявся навіть глянути на неї прямо, бо видіння — то відома річ — розсіюється під прямим поглядом. Не думав про забобони й пересуди, йшов, мов сновида, нічого не бачивши й не чувши. Відчував лише якусь приємну млість у серці. Невже це людяна отак сприймає щастя? Але він боявся й думати про нього, бо воно безпритульному заблуцІ було незнайоме…
Потім дівчина сказала, й це здалось йому тяжкою несправедливістю:
— Пізно як, діво Маріє…
Уже втретє пролунав самотній удар годинника десь у місті, й вони повернули назад.
Біля трамвайної зупинки дівчина занепокоїлась. її крок став ширшим, і в темній тиші лунко цокали металеві підборчики. Через деякий час вона зупинилась. Туго клацнула защіпка сумочки.
— Діво Маріє, не знаю тепер, що й буде…
Сергій нічого не второпав. Він подумав лише про те, що на його шляху стрілася дівчина; таке трапляється не кожному смертному, такі дівчата їздять тільки в блискучих американських лімузинах і приступні хіба що обранцям.
Тим часом вона вдруге занишпорила в сумочці.
— Ключі вдома забула…
Сергій подумав, що тут він таки завинив, але оте почуття високості не залишало місця для смутку, і якомога недбаліше заспокоїв її:
— Ото лихо! Подзвоните. Відчинять. Є ж удома хтось!
Певно ж, і покоївки, й льокаї — іншого він не припускав.
— Вам легко казати… Ви не знаєте мого батечка… Діво Маріє, що тепер буде!.. Бідолашний татусь так дбає про моє виховання, а я… Ну, чого ж лицар похнюпився?.. Порадьте що-небудь. Ну!
Від її переполоху Сергієві стало чомусь весело. Його знову, як перше, охопило оте почуття хлоп’ячої задерикуватості, але тепер він просто жартував, не турбуючись, який вигляд мав би збоку.
— Пропоную два варіанти, сеньйорито. Або ж ви йдете й дзвоните самі, або ж ми йдемо й дзвонимо вдвох, ї я засвідчую вашому суворому татусеві алібі його доньки в будь-яких аморальних учинках!
У півтемряві було видно, як вона підкопилила губку.
— Жартуєте… А мені не до жартів.
Сергій закусив вудила:
— Ну, то що ж, тоді залишається третій варіант. Як би це сказати — нейтральний, чи що?
— А саме?
— Середнє між першим і другим…
— Точніше не можна?
— Будь ласка: ви ночуєте в мене! — зареготав Сергій, задоволений своїм дотепом.
Дівчина стояла, мовчки колупаючись носачком у тріщині тротуару. А її відповідь була для Сергія громом з ясного неба:
— А що мені залишається робити…
Червоний, мов печений рак, Ряжанка діяв, як уві сні. Машинально дав знайомому вже індіяниновІ-швейцару «на чай», машинально намацав у дверях шпарку й устромив ключ, так само запер двері зсередини.
— У вас одне ліжко?! Чому ж благородний сеньйор не попередив мене? А де ж я спатиму?
— Там, — кивнув Сергій на не зовсім привабливу залізну раму з пролежаним матрацом.
Брівки здивовано полізли вгору.
— А сеньйор?
— Про мене не турбуйтесь…
— Ну, тоді відверніться. Я хочу спати.
Сергій погасив світло, підсунув єдиний стілець до вікна й сів спиною до ліжка.
Від довгої мовчанки аж у вухах дзвеніло.
— Мій бідолашний татусь, очевидно, вважає, що я в приятельки…
Знову мовчанка, ще довша й нестерпніша. Ряжанка навіть боявся дихнути.
— Сеньйорові на стільці буде трохи мулько…
Сергій дослухався, як кров гострими молоточками клепле йому в скронях.
— Якщо сеньйор обіцяє не виявляти агресії, я дозволю йому примоститись на ліжку скраєчку…
Сергій, мов на пружинах, ураз підвівся…
* * *
— Скажи, ти багато мала… таких, як я?