Терень - Сторінка 5

І мені, розуміється, не важко було повірити, що Тереня не любили. Наочним же доказом тому були щовечірні розгони поліції.

Причому кожний раз старались піймати Тереня. Зловивши, садовили в холодну, де не раз і били.

Але наслідком цього на другий чи на третій день з’являлась нова пісня, в якій добродушно малювалась картина розгону співаків і вияснялись причини цього. Хлопці знов збирались, знов ловили кого-небудь з них. Майже щовечора по селі чувся дрібний важкий топіт ніг, тріск тинів, тюкання, галас, тривожний гавкіт собак, матюки. Після того наставала тиша, і тільки з поля, де пасли коней, ледве доносились тягучі самотні звуки степової мелодії.

А Терень складав собі ті пісні не так від злості на "барбосів", як від чогось іншого. Бог його знає, що йому було таке, але він сам признавався, що наче сила яка підштовхує його в бік: "Ану, ось на це скласти б пісеньку". І чи в полі з плугом ходить, чи з косою у лузі вимахує так, що аж сорочка на спині липне до тіла, чи їсть, чи лежить, все йому снуються в голові пісні. Часом і сам не радий тому.

Вже чого з ним не робили: роботи йому не давали, з лавки нічого не продавали, усовіщали, арештовували, забирали в його папір, книжки, тюрмою грозились. Тереньові те все тільки привід до нової пісні. Старшина просто радив на підставі циркуляру "про боротьбу з хуліганством на селах" вислати по приговору чортового парубка аж на Сибір, та й край. Але писар і інші не рішались: більшість на сході була б проти. Тут уже голота вступилась би за свого, міг би вийти непорядок і пониження власті.

Треба було винайти якісь інші способи. Але які? Печінки одбити? Одбити, розуміється, легко, але не дасться бісів парубок на одні печінки, здоровий, буде противитись, не стямляться, як згаряча уб’ють. Почнеться суд, тяганина, клопіт.

Все село, оскільки я міг судити, серйозно й напружено слідкувало за цею боротьбою, ділячись на прихильників та противників Тереня. Але ніхто не міг сказати, чим скінчиться вона.

А тим паче сам Терень. А втім, він не дуже сушив собі голову тим клопотом. Навіть те, що переслідування начальства потрохи відганяли від його парубків, здавалось, мало хвилювало його. Він міг подовго й без товариства бути. Жив він і так майже самотою, бо мати його, баба Секлета, більшу частину року мандрувала по прощах. Коли вона виходила, Терень сам собі варив їсти, якщо було з чого варити, і цілі дні мовчав.

Але ні, неправда. Річ, власне, в тому й була, що він не мовчав, а весь час розмовляв, тільки не з людьми, а зо всім, що було круг його: кіньми, курми, горобцями, сонцем, вітром, своїми чобітьми. Балакав цілком поважно і тим тоном, який відповідав відношенню до його самого всіх його співбесідників. Коли чобіт не налазить на ногу, Терень спочатку докоряє йому, потім радить побоятися бога, а коли той не вважав ні на що, поводиться рішуче й без церемоній.

Сонце він зустрічав з веселою і дружньою посмішкою. Тут уже не було непорозумінь. Як би воно не пекло, Терень відносився до того вибачливо, прощаючи навіть серйозні дурниці свого приятеля. "Сонце на очі добре", — немов виправдуючи свою слабість, часом казав він мені.

Часто, забігши до Тереня по обіді, коли в попівському подвір’ї все спало, я чув у хаті поета розмову й зупинявся, не знаючи, чи варто входити.

— Ану, так… — чувся голос Тереня. — Ні? Добре. Так не хочеш, не треба… Не треба, як не хочеш, я силувать не буду. Ми спробуємо з другого боку. Правда? От так… Ну, що ти на це?

Одповіді ніякої. І знов Терень говорить:

— Ну, от… Тепер уже й зовсім добре… Правда? Коли я входив, виявлялось, що Терень умовляв держално рогача потриматися, поки він дістане цвяшка, щоб прибити його. Держално вередувало і не хотіло триматися так, як ставив його Терень. Але, зрештою, вони погоджувались, і Терень прибивав його.

А треба було піти з ним у поле або в гай! О, тут у Тереня було стільки приятелів, що він зовсім не мав часу, — не то на балачку з людиною. Щохвилини він зупинявся, комусь підморгував, прислухався, задоволе-но посміхався. Говориш йому що-небудь, а він раптом кива кудись угору на дерево й приятельськи питав:

— Шиєш? Га?

— Хто шиє?

— А швачка… Он як на машинці видєлує… Дійсно, прислухавшись, чую, що хтось дрібно й весело шиє на швейній машинці. То сіренька птичка. Як вона зветься у людей, Терень того не знає, по-його — вона "швачка".

Але останніми часами й з Тереньом щось стало робитися. Іноді він зовсім мінявся: ставав хмурим, мовчазним, набурмосеним. Дивився спідлоба, понуро, з ворожим підозрінням. В такі моменти він напивався — сам або з парубками — і був небезпечний для кожного, хто хотів з ним сперечатись. Тоді виразно було видно його широкі плечі й короткі жилаві руки, якими він помалу, п’яно водив, неначе шукаючи, щоб ухопить щось і розчавчити ними.

— О, вже Одарку на леваді зустрів… — тихо казали хлопці, бачачи таким Тереня.

Одарка була дочка заможного мужика Матвія Копанки. Чи гарна вона була, чи ні — про те ніхто не міг нічого певного сказати: як коли. Часом так і горне до себе, а часом нудна, сіра, стомлена. Очі в неї були сердечні, як казав Терень. Сердечні, розумні, блискучі. Як хтось їй до вподоби — одними очима може прив’язати до себе міцніше каната, яким ув’язують снопи. Бог її знав, чи до вподоби їй був Терень! Пісні його — я знав — напевне подобались, бо так виспівувала їх на своїй леваді, що через неї часом трави накосити не міг. її левада була поруч з поповою, і мені не раз доводилось стрічатись тут з Одаркою. Через це і Терень частенько зазирав до мене.