Тореадори з Васюківки - Сторінка 102

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


…Коли ми під’їздили до лаври, я подумав про Вальку. Треба було б взяти її на студію… Вона стільки для нас зробила! Що за свинство! Чому їй не можна?.. Хай стоїть десь там іззаду. Раз є у фільмі хлопці нашого віку, може бути й дівчина… Тим більше — така дівчина! Що могла одна виступити проти цілого гурту хлопців… Що могла вночі піти у підземелля. Що взагалі ні чорта не боїться…

— Слухайте, — сказав я асистентові. — А можна, щоб з нами одна тут дівчина поїхала?

— Дівчина? — усміхнувся асистент. — А хороша?

— Отака! — підняв угору великий палець Ява. — Просто хлопець, а не дівчина… Ви її, мабуть, бачили. Вона вчора була з нами на студії.

— Правда, наказано хлопців, але…

— А її можна загримувати під хлопця. Ніхто не помітить, чесне слово… — з жаром сказав Ява.

— Ну що ж… Катайте по свою дівчину. Поки я заберу Максима Валер’яновича… Чекайте мене отут біля таксопарку.

Ми вилізли з газика, і асистент поїхав.

Біля Вальчиного під’їзду Ява спинився, затупцяв на місці, помацав гулю і сказав:

— Може, ти сам її гукнеш… Чого обом ноги бити?

От крокодил! Він соромиться своєї гулі! Все одно ж вона побачить — рано чи пізно! Я йому так і сказав. Ще й додав:

— Як хочеш, можеш піти сам. Я не заперечую. Вона ж твоя більше подруга, ніж моя.

— Подумаєш… Ну, ходімо вдвох… Просто я думав…

Що він там думав, а пішли ми таки удвох. Пішли, прикриваючи долонями свої гулі Далеко йти нам не довелося. Бо ми одразу зустріли Вальку. Просто біля під’їзду.

— О, драстуйте! — радісно вигукнула вона. — Ну, як у вас? Все гаразд? Дома не перепало? Чого це ви за голови держитесь?

— Здоров! Здоров! — ухилилися ми од відповіді. — Ми по тебе… їдьмо на студію… Асистент сказав…

— Невже? Їдьмо! О, то це у вас гулі на лобах!

Таки побачила! Далі ховатися не було сенсу. Ми опустили руки.

— А я знаю, а я знаю, від чого це! — простодушно сказала Валька. — Це ви, мабуть, знову щиглі один одному били… Еге ж?

Ми мовчки кивнули. І тут побачили Будку. Він ішов по подвір’ю, сумний і набурмосении, і не бачив нас…

— Ой, а ви знаєте, — зашепотіла Валька, — Будці так перепало, так перепало… Мати повернулася з роботи раніше, ніж звичайно. Він прийшов, а вона дома. І ви ж бачили, який у нього був костюм… Таке було-о… Мені його шкода… І взагалі він не такий уже й поганий… У всякому разі, не мертвяк, як деякі… Хоча б той самий Юрко Скрипниченко…

Ми з Явою перезирнулися. І, по-моєму, одночасно подумали про одне й те ж саме. Треба взяти його на кіностудію!.. Адже нам режисер прямо сказав, щоб ми прихопили одного-двох хороших хлопців. І ми візьмемо Будку. А що! Хай зіграє в кіно. Хай прославиться наш учорашній ворог, який завів нас у підземелля і думав настрахати до смерті… Хай! Нам хотілося бути сьогодні благородними, добросердими і великодушними.

Будка не одразу зрозумів, чого ми від нього хочемо.

— Га? Що? — повторював він, лупаючи очима.

— Та на кіностудію ж… У кіно зніматися… Не хочеш? — тлумачили ми. — Ти що, сказився, від такого відмовлятися…

Словом, коли асистент, як домовились, під’їхав до таксопарку, нас було четверо.

Асистент був розумна людина. Побачивши, крім Вальки, ще й Будку, він тільки сказав:

— Ясно… Отже, в перепустці треба поставити цифру 4? Я не помилився?

— Ага, — всміхнувся Ява.

Максим Валер’янович, що сидів у машині, зустрів нас весело:

—Привіт, панове! Нічого не питаю, бачу: все гаразд… Були серйозні бої, але перемога на вашому боці… Так?

Я мовчки кивнув і одтягнув рукав на лівій руці, де був надітий годинник.

— От і добре… От і добре, — Максим Валер’янович якось загадково усміхнувся.

— А що, не знайшли ще того… царя? — спитав я.

— Побачимо, побачимо… — і він знов усміхнувся. Мені здалося, що він щось знає, але чомусь не хоче сказати. І водночас я відчував: те, що він знає, хороше, приємне для нас.

— Ну скажіть, ну, будь ласка, — нетерпляче попросив я.

— Терпець, панове, терпець! Все з’ясується на студії… Кіно, дорогі панове, найчудесніше диво двадцятого сторіччя…

Всі ці загадкові слова ще більше розпалювали. Мене взяла така нетерплячка, що я не міг усидіти на місці: весь час крутився і поглядав у вікно — коли вже та студія…

І от знову низька брама. Знову щити з крилатими словами. Знову: «У людини все має бути прекрасне; і обличчя, і одяг, і душа, і думки…»

«От ти ж. іще, їй-богу! Ніколи, мабуть, не бути мені людиною. .» — подумав я, мацаючи свою гулю.

Ми під’їхали до отих дверей, що крутяться, і вилізли з машини.

— Доведеться нам зараз розлучитися, панове, — сказав Максим Валер’янович. — Мені в павільйон, а вам — на озеро… Ми у різних картинах… Запам’ятайте цей день, горобці. Може, для когось із вас він буде історичним і знаменним на все життя. Хтозна, може, хтось із вас стане в майбутньому справжнім артистом. І згадуватиме цей день, як перше хрещення. Ну, ні пуху ні пера. У мене епізод маленький, як звільнюсь, прийду на вас подивитися.