Тореадори з Васюківки - Сторінка 118

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Слухай, Яво, а може, признатися… І оддати йому апарат, бо, знаєш… Га?

Він усе таки був полохливий, цей Антончик Мацієвський Я не міг говорити, бо ще не впорався з тою млявістю. Тільки заперечно похитав головою.

— Як хочеш Мені що… — знизав плечима Антончик. — Я просто хотів, щоб тобі краще. Бо, знаєш…

Це він натякав, що то ж я вкрав апарат, і мені відповідати, а його, мовляв, хата скраю. От!..

Павлуша все-таки ніколи б так не сказав.

Я подивився на Антончика, як на тую мошку, і процідив:

— Як ти таке дрефло, я можу сам.

Антончик замахав руками:

— От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що… Це Карафолька, дрефло, панікує… Де зустрінемося?

— Біля клубу, об одинадцятій…

— Все! Ясно! Я навіть не лягатиму, щоб не проспати… Ну, до вечора! — І він побіг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.

РОЗДІЛ V
Привид. Увага! Знімаю!

Дома дід Варава зустрів мене словами:

— Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов.

Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навіть не злякався. Просто все в мені напружилося, і в голові дзигою закрутилася думка — що робити? Треба негайно забрати з горища апарат і гайнути з дому.

— Та, — байдужим тоном сказав я. — То він хоче їхати ввечері по рибу. 3 під ліхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати.

— І кращої компанії, як ти, не знайшов? — скосив на мене око дід.

— Я знаю, — знизав я плечима. — Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помічника треба… І щоб важив небагато, і в рибальстві тямив…

Ой, тільки б не забрехатися! Дід мій брехню за п’ять кілометрів бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати.

— А ви, діду, не знаєте, у нас на горищі десь було… таке… ну… щоб ліхтарика до корми припасувати? От я полізу знайду..

І, не чекаючи дідової відповіді, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже теліпалося, як свинячий хвіст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде!

Я вихопив апарат з-під сіна, сунув під сорочку і поліз униз.

— Ой, щось живіт заболів! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом від діда. І, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем поміж соняхами та кукурудзою на вулицю і — за село, у гай…

До пізнього вечора, аж поки зовсім не стемніло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад річкою.

Кепсько мені було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, мені навіть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очі. І як оті злодії живуть на світі? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свій злочин, ні хвилини спокійної не маючи. Бідні злодії! Нещасні люди!

Коли вже зовсім стемніло, я крадькома, попідтинню подався до клубу. Я спеціально призначив збір Антончикові біля клубу, бо на клубі є годинник. Нам треба ж було рівно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто.

Біля клубу — безлюдно. Сьогодні п’ятниця, і ні кіно, ні танців у клубі нема. У нас кіно тричі на тиждень — по вівторках, четвергах і суботах, а в неділю танці. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я заліз у кущі навпроти клубу і почав чекати. Об одинадцятій Антончик не прийшов. «У нього ж теж нема годинника, нічого страшного, ще є час», — вирішив я.

У чверть на дванадцяту Антончика не було. «Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть», — вирішив я.

О пів на дванадцяту з темної вулиці почулися кроки Він?!

Нас-с оставалось только тр-рое… —

напівголосом проспівало з темряви. То вертався з чайної п’яненький Бурмило.

І знову тиша.

За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробіг чийсь собака.

Антончика не було.

Не прийшов. Злякався. Ні, Антончик — це не напарник.

Павлуша прийшов би обов’язково.

Ех, коли б зі мною оце зараз Павлуша! Зовсім був би інший настрій…

Чекати більше не можна. До діда Салимона звідси іти хвилин десять не менше.

Я вилажу з кущів, розминаю закляклі ноги і ще з якоюсь останньою надією вдивляюся в темряву. Може, все-таки іде Антончик… Ні, нема.

І я вирушаю.

Іду вулицею і чогось спотикаюся на рівному місці.

Ех, коли б оце зі мною зараз Павлуша! Зовсім було б усе по-іншому.

І що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мріяли удвох про ту славу всесвітню… І стільки зусиль на здобуття її витратили марно… І раптом він кинув мене і пробивається до слави сам. Ну хіба це не зрада? А що, як він справді стане великим художником? Хіба це по-товариському? Він стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смішняком, що тільки кипить і булькає, а толку ніякого.

От і зараз. Ну куди я іду? І чого? Іду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Сміх! Повірив, що душа і розум людський за законами фізики перетворюються на привид. І хто це сказав? Теж іще класик виріскався! Філософ-теоретик! Антончик Мацієвський, дрефло і нікчема.