Тореадори з Васюківки - Сторінка 12

Я непевно здвигую плечима, не відриваючи бінокля від очей (зараз моя черга). І згадую про ту стендову мисливську рушницю.

Правду кажуть — мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавні у нас знамениті. Починаючи від нашого села, на багато-багато кілометрів тягнуться вони на південь. Як заїдеш, куди оком не кинь — всюди плавні від обрію до обрію. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острівцями, що поросли осокором і вербами. Але в основному плавні — це очерети, очерети височенні, триметрові, непролазні очерети. В тих очеретах люди прорізали так звані «стружки» — вузькі звивисті коридори чистоводу, по яких можна проїхати човном. Заблудитися в тих стружках — раз плюнути.

Недарма під час війни плавні наші були партизанським краєм. Сотні партизанів переховувалися тут, і німці нічого не могли з ними зробити.

А дичини в плавнях — як комашні, аж темно. І крижні, і чирята, і лиски, і бекаси, і дикі гуси… Чого тільки нема.

Уявляю, скільки мисливців понаїде цього літа у серпні на відкриття полювання «по перу». І ті, звичайно, приїдуть, київські, що завжди приїздять.

Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну «Волгу» має. І лисичкуватий, як зве його дід Варава, Гонобобель — гостроносенький, дрібнозубий, з великими вухами, в окулярах — справді схожий, чомусь на лисичку. І опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. І огрядний лисий Бубченко.

Всі вони кандидати у якісь науки. Що таке «кандидат», ми добре знаємо. Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. Її біографія з фотографією висіла на стіні нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, і Явина мати стала депутатом. А ці третій рік приїздять, і все іще кандидати.

— Щось довго їх не вибирають, — казав Ява. — Мабуть, не дуже вдатні до наук. Як ми з тобою.

— Мабуть, — погоджувавсь я. От і на цей раз, певне, приїдуть київські кандидати. І, звичайно, знову зупиняться вони у діда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. І звечора за давньою мисливською традицією питимуть горілку, і розповідатимуть різні мисливські історії, і співатимуть пісень, і кепкуватимуть один з одного. А вдосвіта дід розбудить їх, і вони посхоплюються — заспані й наче хворі. Поквапом збираючи свій мисливський реманент, будуть кривитися від головного болю, труситися від ранкової прохолоди і стогнати. А Бубченко взагалі не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, він хрипло буркотітиме з-під нього сонним голосом:

— Лягайте! Чого ви посхоплювались! Ніч надворі. Не встигли повкладатися — й уже… Адіоти… Хр-р-у, — і одразу перейде на хропака.

Вони довго розштовхуватимуть його, він брикатиметься, . говоритиме: «Ідіть, я вас дожену», — нарешті лайнеться негарним словом і встане. І вирушать вони у плавні. Дід на довбанці, вони на плоскодонках. Дід тільки й робить, що стоїть і жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по воді: з лівого борту гребонуть — човен праворуч пливе, з правого гребонуть — ліворуч пливе, і так увесь час. Дідова ж довбанка — як по струнці йде. Ох і довбанка у діда Варави! Легка, мов пір’їна, летить по воді, як птиця, як оті нові кораблі на підводних крилах. Але всидіти на ній, крім діда, мало хто й міг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на ній, наче по дротині йдеш, — весь час балансу’ вати треба.

Позаторік на відкриття полювання мисливців до нас понаїхало безліч. Човни одразу всі порозбирали. А київські запізнилися — аж уночі приїхали. Не дісталося їм човнів. Одна дідова довбанка лишилася. Що робить?

— Удвох на цій довбанці їхать годі й думати — потоне, — сказав дід. — А то можна було б порозвозить на місця.

— Так по одному можна переїхать, — каже Гонобобель.

— Абсолютно правильно, — спокійно зауважив дід. — А звідти хто човна буде переганяти?

— М-да, — глибокодумно промимрив Гонобобель.

— А якщо пацанів використати? — сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).

— Ще потопите мені пацанів, — буркнув дід.

— Та ні! Чого там! — вихопилося в мене. — Ми ж легкі. По черзі будемо перевозити. А як і перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!

— Ну що ж, спробуйте, — погодився дід. — Тільки роздягніться, хлопці. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.

Оскільки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми біля самого берега, навіть не встигли од’їхати. Тільки він сів, тільки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. І хоч коло берега було зовсім мілко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.

— Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бісі — лаявся він, вилазячи на берег і обтрушуючись, як собака.

Товариші сміялися, а Папуша сказав (він говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):

— От вертля-ве! Зінське щеня-я! Всидіти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке…

І поліз у довбанку.

— Ви сідалом, сідалом прямо на дно сідайте, — радив дід.

Але на дні довбанки була вода, і Папуша не хотів замочити штанів.