Тореадори з Васюківки - Сторінка 143
- Нестайко Всеволод Зіновійович -Я пірнув під шлагбаумом і поїхав до палатки. Назустріч мені вже виходив високий офіцер з червоною пов’язкою на рукаві.
— Що таке?
Хекаючи і затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — і про хати, що по самісіньку стріху затоплені, і про те, що човни позносило і дроти електричні позривало, стовпи повалило, і про те навіть, як трактори буксують, не можуть підтягти колоди для плотів…
— Ясно, — сказав капітан. — Ходімо. Доведеться будити полковника. Хоч і жаль — годину всього, як ліг, тільки оце з походу повернулися. Та нічого не вдієш — тут така справа, що…
Ми пройшли кілька палаток і біля однієї зупинились. Капітан пригнувся і пірнув у неї. За мить палатка освітилася зсередини жовтим світлом, і на брезенті заколивалась довга химерна тінь.
— Товаришу полковник, — почувся голос капітана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусідньому селі повінь. Затопило хати, потрібна допомога.
Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся і мовив густим, неквапливим басом:
— Значить, так… Підніміть поки що офіцерів — начштабу, начартилерії, транспортників, командирів мотострілецьких батальйонів.. Інших не треба. Хай відпочивають.
Мені враз перейняло подих. Вчулося, що ніби це той самий голос, що говорив зі мною по телефону.
— Хто сповістив про повінь?
— Хлопчик, товаришу полковник. На велосипеді примчав…
— Хай зайде
З палатки вийшов високий капітан:
— Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.
Я зайшов у палатку. На вузькому залізному ліжку сидів, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловік. Він був уже в галіфе, але ще в майці. І мені зразу впала у вічі якась дивна невідповідність обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, із сивими скронями і засмагле, аж чорне, а тіло, навпаки, білісіньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м’язами, і шия теж, як у борця, товста і дужа. І таке було враження, що та голова не од того тіла.
— Драстуйте, — привітавсь я.
— Здоров. Сідай. Ну, розказуй, що там у вас.
Я сів на лаву біля столу і став розказувати.
Поки я говорив, він вдягнув кітель, що висів на стільці коло ліжка, — з полковницькими погонами і кількома рядами орденських колодок на грудях.
Ще я не закінчив розказувати, як почали заходити офіцери. Тихо віталися. Він, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгі лави, що стояли круг столу. Вони сідали.
Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звів на мене брови — пізнав. Ледь усміхнувся, але з слів моїх усе зрозумів — нахмурився.
Нарешті я замовк.
Полковник підвів очі на офіцерів, обвів їх поглядом:
— Всі?
— Так, товаришу полковник, — відповів високий капітан. Полковник підійшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:
— Товариші офіцери! Хто ще не зрозумів, пояснюю — в сусідньому селі повінь, річка вийшла з берегів, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дії… Затопило, очевидно, цю частину села, в долині, біля річки… Цю вулицю, оці хати… Підходи отут, тут і тут…
Полковник і офіцери схилилися над картою.
«Чого вони так зволікають? — з досадою думав я. — Замість того щоб зразу підняти всіх по тривозі, кинутися по машинах і в село — наради якісь проводять… А там люди вже, може, гинуть… »
Тільки потім я розшолопав, що на все це пішли лічені хвилини. Просто — то була дисципліна, організованість, які виключали безладдя і метушню. І я зрозумів, що робити швидко — це не обов’язково хапатися і поспішати. Але це я зрозумів тільки згодом, а тоді досадував, що вони, на мій погляд, дуже повільно повертаються.
— Значить, так, — казав полковник. — В операції братимуть участь бронетранспортери, два мотострілецьких батальйони, перший і третій, три малих арттягачі. Діяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей піднімати тихо, без галасу. Інших не будити. Готовність… — він глянув на годинника, і в цей час на стільці коло ліжка задзижчав телефон. Полковник підійшов, зняв трубку.
— Полковник Соболь слухає А… так… драстуйте… Драстуйте, товаришу Шевченко… Так… Уже знаємо… Через п’ять хвилин виступаємо… Звідки? Звідки знаємо?.. Та тут нам сповістили… — він глянув на мене, усміхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо. — Як тебе звати? Секретар райкому дзвонить.
— Ява — розгубився я і додав: — Рень.
— Один товариш. Ява Рень. Знаєте?.. Так… так… Добре, передам. Значить, через п’ять хвилин виступаємо, товаришу Шевченко. Не хвилюйтеся, все зробимо, що в наших силах. До побачення. — Полковник поклав трубку, знову глянув на годинника. — Готовність… через… чотири хвилини! О другій чотирнадцять Виконуйте!
Мить — і палатка вже була порожня.
— А тобі секретар райкому просив передати подяку. За ініціативу і оперативність. Він, виявляється, знає тебе.
Я почервонів і опустив очі:
— То він матір мою знає, а не мене. Вона — депутат.
Полковник накинув на плечі довгий, майже до п’ят зелений плащ з каптуром, без рукавів, і ми вийшли.