Тореадори з Васюківки - Сторінка 152

Про велосипед Павлуша додумався сам, не довелося йому й говорити.

— Сідай на багажник, — сказав він, ставлячи велосипед біля човна.

Тримаючи за кермо, він довів велосипеда до сухого, а вже там сів у сідло.

Павлуша довіз мене додому швидко і без всяких пригод. Ніхто на нас і уваги не звернув. У нас часто так їздягь, особливо хлопці — один педалі крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.

Дома в нас не було нікого. Навіть Яришка, певно, прокинулась і побігла кудись.

Павлуша допоміг мені зашкандибати в хату, потім допоміг перевдягтись у сухе. Сам я й штанів, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, і Павлуші довелося тягнути ліву холошу хвилин з п’ять — обережненько, по сантиметру, бо так боліло, що я не міг не стогнати.

Поклавши мене в ліжко, Павлуша сказав:

— Лежи, я по медичку мотону.

Лікарні в нашому селі не було. Лікарня була у Дідівщині. А в нас — тільки фельдшериця Люба Антонівна, яку всі звали «медичка». Проте наша медичка важила більше, ніж уся дідівщинська лікарня. Така вона була тямуща у справі зцілення хворих. І за складних випадків лікарі кликали її на консиліум.

Була вона невисока на зріст, але огрядненька, як то кажуть, натоптувана, і дуже моторна, незважаючи на свої п’ятдесят з гаком. До хворого вона не йшла, а просто-таки бігла, і той, хто приходив її викликать, завжди відставав.

Але хіба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стільки людей затопило, певно ж, не одному лікарська поміч потрібна! Чи до моєї ноги їй заразі

— Не треба. Не ходи, — сказав я.

— Та ну тебе, — махнув він рукою і побіг.

Я лежав, і мене тіпало.

Все тіло моє, всю шкіру з голови до п’ят трусила дрібна трясця. Поверх ковдри я вкрився ще дідовим кожухом, але тільки вагу відчував, а зігрітися не міг. Головне, що я не міг рухатися, бо кожен рух струмом бив мені в ногу, вавдаючи гострого болю. І ця безсила, безпомічна нерухомість була гірша за все.

Ціле село, від сопливих дітлахів до найстарезніших дідів, було там, діяло, щось робило. А я один лежав і лічив мух на стелі. І було мені кепсько, як ніколи.

А що буде, як прийдуть мати, батько і дід! Навіть думати не хотілося. Перше, що скаже мати: «Я ж казала! Я ж казала!" І нічого їй не заперечиш, справді, вона казала…

А дід подивиться насмішкувато і кине: «Догрався! Доскакався!»

А батько нічого не скаже, тільки гляне зневажливо: — «Ех, мовляв, ти, дрібнота пузата!..» А Яришка захихикає, пальчиком показуючи і приспівуючи: «Так тобі й тгеба! Так тобі й тгеба!»

Ех, чому я не солдат?!

Сталося б таке, наприклад, з старшим лейтенантом Пайчадзе, чи з солдатом Івановим, чи з Підгаиком. Ну що ж, бойові друзі віднесли б його на руках у медсанбат ибо в госпіталь, і лежав би він собі у мужній самотності, ніяких родичів, ніхто не докоряє, не наставляє, не читає мораль. Тільки забіжить інколи на хвилинку хтось із товаришів, розкаже, як іде служба, бойова і політична підготовка, почастує цигаркою, а може, й порцію морозива підкине… Краса!

А де ж це Павлуша? Щось довго його нема. А що, як побачив він свою Гребенючку і вилетів я йому з голови? Бо вона ж нещасна, потерпіла, її треба пожаліти. І він її жаліє, і заспокоює, як тільки може. І забув він і думати про мене. І не прийде більше, і будемо ми з ним знов у сварці.

Від цієї думки так мені стало тоскно, що світ потьмарився. І така мене взяла злість на Гребенючку, що я аж зубами скреготнув. Ну, все ж вона, все ж лихе через неї! Ну, не прискіпуюсь я. Ну, через неї, точно ж! Ну, через кого ж я ще лежу, потерпаю, як не через ту капосну Гребенючку! Через кого ноги збувся, ворухнутися не можу? Через неї. Хотів же врятувати для неї собаку якусь, щоб радість їй була. Коробочку, бач, ювелірну з коштовностями нагледів. Бодай би згоріла та коробочка, і та шафа клята, і та хата вся разом з Гребенючкою!..

І раптом мені зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися, і не коробочка та, і не шафа, і не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синім полум’ям.

Хочу скинути кожуха дідового і ковдру з себе і не можу. Щось на мене навалюється, і давить, і пече несамовито, наче прас важенний. І щось у голові крутиться, крутиться, крутиться… І гуде. І я відчуваю якісь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збільшення кількості, якесь неймовірне множество. І відчуваю, що нема вже мені виходу з того множества, І що ось-ось у мене щось лусне і буде кінець…

Але ні, мука та не припиняється. І все крутиться на тій граничній кінцевій межі. І крізь те кружляння чую я враз голос Павлуші, але не можу збагнути, що він говорить. І голос медички, і ще чиїсь незнайомі голоси…

А потім усе в моїй голові сплуталося, і я вже нічого не пам’ятав…

РОЗДІЛ XXIV
Хвороба. Сни і дійсність. Чого вони всі такі хороші?

Я прохворів понад два тижні.

Вже потім Павлуша мені розказував, що, коли він привів медичку (він дуже довго не міг її знайти, бо потерпілих розмістили по всьому селу, і вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелі, червоний як мак, і від мене жаром аж пашіло. Медичка одразу сунула мені термометра під руку — було сорок і п’ять десятих. Я був без пам’яті і весь час повторював: