Тореадори з Васюківки - Сторінка 165

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Та що там казать — просто герой, та й усе! Дитину врятував!

— Я б свого Карпа хоч сьогодні на такого проміняла…

— Таж такий тебе не возьме, бо ти кислоока.

— Обізвалася красуня!

— Та цитьте ж бо! Розкудкудакались!

— Було б років тридцять тому про це сперечатися, тепер пізно. Онуків скоро женитимете.

— От я ж і кажу — дай їй боже щастя!

— Жаль тільки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Інша їх би й грамоти не навчила. Так би й ставили у вєдомості за трудодні хрестики замість підпису.

— Кажуть, їхній полк зимою десь під Києвом стоїть.

— У казармі, значить, житимуть…

— Чого там у казармі! Офіцери сімейні в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник — усе, що треба.

— А через рік, кажуть, він в академію поступатиме. На генерала вчитиметься.

— Дай їм боже щастя!

А нам якось і не подумалося, що це ж вона вже не буде більше нашою вчителькою. Ми були схвильовані й збуджені, ми зібралися всім класом, щоб обговорити цю надзвичайну подію. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить заміж. Та ще яка! Класна керівничка, яка веде тебе і виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого і до якої, незважаючи на її «вийди з класу» і двійки, ти звик, може, більше, ніж до рідної тітки, бо рідну тітку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора.

Але з обговорення нічого не вийшло. Ми тільки мдакали, гмикали й колупали підборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацієвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, він принишк і рота більше не розтуляв.

Нарешті серед загальної тиші Гребенючка тремтячим голосом промовила:

— Не буде в нас уже такої класної керівнички… Ніколи… Кого б не призначили…

І тут тільки ми збагнули, що наша Галина Сидорівна більше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди.

І ми похилили голови, і запала мертва гнітюча тиша. І я раптом відчув, просто фізично відчув, як щемить не тільки моє власне серце, а серця всіх — і Павлуші, і Гребенючки, і Стьопи Карафольки, і Колі Кагарлицького, і Васі Деркача, і Антончика Мацієвського… Наче серця наші були з’єднані між собою тоненькими невидимими дротинками і по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму.

— Знаєте, — тихо мовив Павлуша. — Треба попрощатися з нею. І так, щоб вона запам’ятала це на все життя.

— Правильно, — сказав я.

— Правильно, — підхопила Гребенючка.

— Правильно, — підхопив Карафолька. І всі по черзі сказали «правильно», наче інших слів не було на світі.

— Якось урочисто так, знаєте, — вів далі Павлуша. — Зібратися в нашому класі, принести квітів, підготувати виступи…

— Правильно, — знову сказав я, — і…

Я хотів сказати щось на доповнення до Павлушиних слів, та ніякої думки, як на зло, у голові в цю мить не було. Але я вже сказав «і» і мусив вести далі.

І я сказав:

— і… правильно!

Це було смішно, але ніхто навіть не посміхнувся. Такий в усіх був настрій.

Для підготовки урочистого прощання з Галиною Сидорівною вирішили обрати спеціальну комісію. Почали обирати і обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького і Гребенючку. Ні Павлушу, який висунув саму ідею прощання, ні мене в комісію не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не підходимо. Не станеш же сперечатися і висувати свою кандидатуру.

Прощатися вирішили у переддень весілля.

Часу для підготовки вистачало — майже два тижні.

Ну, що ж, хай готуються…

А ми з Павлушею сіли на велосипеди і гайнули до Вовчого лісу. Хоч це вже було й не так цікаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали оті «троє невідомих», оті «Г.П.Г.».

У лісі біля дота було тихо й урочисто. І якось не хотілося порушувати цю тишу. Мимоволі ми намагалися ступати безшумно.

Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою і витягнув згорток: у прозору поліетиленову торбинку було загорнуто якийсь папір.

Павлуша розгорнув, і я зразу пізнав почерк — чіткий з нахилом у лівій бік, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).

Ми сіли на холодну замшілу кам’яну брилу, я обняв Павлушу за плечі, притулився головою до його голови, і ми почали мовчки читати.

«Дорогі друзі! Яво І Павлу шо! — писалося там. — Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрібна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. І ми сподіваємося, що ви не образитесь на нас за це.

Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло — дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття в світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі — це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється… І проживе той своє життя без дружби. І буде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчус він себе по-справокньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга.